|
Знов шумлять, як у лузі ромашки, Незабутньої юності дні – І згадав я собаку-дворняжку, Що була тоді другом мені. Нині юність моя відшуміла, Ніби клен під шаленістю бур, Та згадалася дівчина в білім, Пе9 якій листоношею був. Милу дівчину має не всякий, Я ж, мов пісню, її покохав, Бо не брала вона у собаки Записок, що в нашийник я клав. Не читала їх мила дівчина, І незнаний їй почерк був мій, Та про щось за ставком, де калина, Часто мріяла в тиші німій. Настраждавшись, поїхав я з дому, Без надій на жаданий одвіт... Через роки... поетом відомим Я вернувся до рідних воріт. Та собака давно одубіла, Але, з полиском шерсті в ту ж синь, Своїм гавканням ошалілим Стрів мене молодий її син. Нене рідна! Яка ж бо схожість! Знов роз’ятрилась рана душі. Наче юність вернула ця болість, І хоч знову цидулки пиши. Хай та пісня знов серце хвилює! Та не гавкай, мій любий! Стривай! Хочеш, пес, я тебе поцілую За пробуджений в серці май? Поцілую, притиснувшись тілом, І, як друзі, увійдемо в дім... Я кохав колись дівчину в білім, А тепер я люблю в голубім.
|