|
Здавен російський наш Парнас Країни вабили незнані, Та над усе дзвенів Кавказ У загадковому тумані. Тут Пушкін вірші запальні Складав години навісної: «Красуне, не співай мені Мелодій Грузії сумної». Тут Лєрмонтов гасив журу, Коли писав про Азамата, Що Казбичу віддав сестру За скакуна – під сталь булата. За жовч, ним кинуту в лице, За вир душі, мов жовті ріки, Він, як поет і офіцер, Від кулі друга змовк навіки. Тут Грибоєдов у землі Лежить, як дань персидській хмарі, Коло підгір’я в синій млі Він спить під плач зурни і тарі. А нині я в оцю безгладь Прийшов, не знаючи причини: Над рідним прахом поридать Чи свій підгледіть час кончини! Та все одної Я повен дум Про потойбічних і великих. Зціляв їх тут гортанний шум Долин і рік одвічно диких. Вони втекли від ворогів, Втекли від легковірних друзів, Щоб тут чутніше крок дзвенів І зір спочив на виднокрузі. І я сюди пустився в лет Від зла, від лиха, від богеми. Бо у мені дозрів поет Епічної значної теми. Люблю російських віршів жар. Є з Маяковським ще відомі. Та він, їх перший штабс-маляр, Співа про корки в Моссільпромі. І Клюєв, ладозький дячок, Не вірші – ветха кацавейка. Я вголос прочитав рядок, І в клітці здохла канарейка. Всіх інших нічого й лічить, Хай під холодним сонцем зріють. Паперу навіть забруднить І то як слід вони не вміють. Кавказе, ти мені простиш, Що їх згадав я ненароком, навчи ти мій російський вірш Кизиловим буяти соком. Щоб, до Москви прибувши знов, Рядками славної поеми Нудьгу я в серці поборов І відцурався від богеми. Щоб міг я в рідній стороні В прощальний час твердить одної: «Красуне, не співай мені Мелодій Грузії сумної».
|