Той ураган промчав. Нас мало уціліло.
Нема вже багатьох товаришів.
Вернувся знов я в край осиротілий,
В якому вісім літ не жив.

Кого покликать? З ким же поділиться
Сумною радістю, що я лишивсь живим?
Тут навіть і вітряк – ця дерев’яна птиця, –
Дрімаючи, стоїть з крилом одним.

Я незнайомий тут усім,
Не пізнає і той, хто міг пізнати.
І там, де був раніше отчий дім,
Лежить дорожній пил та попіл сіруватий.

Життя ж кипить.
Повз мене по стежках
І молоді, й старі ідуть, як завше,
Та нікому вклонитись, шапку знявши, –
Я приязні не бачу в їх очах.

І в голові рояться думи від зажури:
О краю мій!
Невже це тільки сни?
Я ж тут для всіх неначе пілігрим похмурий
Бог знає із якої сторони.

І це ж бо я,
Громадянин села,
Яке лиш тим і буде знамените,
Що тут колись селянка сповила
Російського скандального піїта.

Та чую голос розуму в цю мить:
«Отямся! І відкинь образу, –
Це ж світло ще не бачене горить,
Запалене людьми нового часу.

Вже не юнак за віком ти своїм,
Нова ж бо молодь і пісні співає інші.
Вони, напевно, будуть цікавіші –
Земля вся, не село вже мати їм.

Ой краю мій! Який я став смішний!
Сухий рум’янець схудлі щоки покриває,
І говір земляків мені чужий,
Я й сам як чужоземець в ріднім краї.

Ось бачу я:
До волості селяни
В неділю, як до церкви, всі зійшлись.
Корявим словом вільні громадяни
Гуторять про свою сучасну «жисть».

Вже вечір. Трохи позолоти
Промінням захід на поля поклав,
І ноги босі, як телиці під ворота,
Тополі повтикали вздовж канав.

На милицях солдат з обличчям сонним,
Наморщивши від спогадів свій лоб,
Розповіла поважно, як з Будьонним
Червона Армія відбила Перекоп:

«Вже ми його і так, і сяк лупити,
Буржуя отого... якого у Криму...» –
І клени морщаться, схиливши довгі віти,
І охають жінки в півтемряву німу*

З гори крокує комсомол сільський
І шкварить голосно під перебір баяна
Пісні-агітки Бедного Дем’яна,
І скрізь лунає галас їх дзвінкий.

Оце сім’я?!
Якого ж дідька я
В піснях кричав, що я поет народний?
Тут не потрібна більш поезія моя,
Та й сам я, мабуть, не потрібний тут сьогодні.

Ну, що ж!
Пробач, притулку мій.
Чим прислуживсь тобі – і це мене втішає.
Нехай сьогодні я співець не твій, –
Твоїм я був, як ти страждав, мій краю.

Приймаю все,
До крапельки приймаю.
Я хочу йти відкритим шляхом сам.
Всю душу я віддам і Жовтню, й Маю,
Але своєї ліри не віддам.

Я не віддам її в сторонні руки,
Ні матері, ні другу, ні жоні.
Вона мені лише свої звіряла звуки
И пісні зворушливі співала лиш мені.

Цвітіть же, молоді! І здоровійте тілом!
У вас нове життя й пісень не той потік.
А я в далекий край піду осиротілим,
Бентежну душу втихомиривши навік.

Але й тоді,
Коли на всій планеті
Не буде ворожнечі й зла,
Я не змінюсь
І буду прославлять
Усім єством поета
Великий край землі,
Що гордо зветься «Русь».
Іван Пучко?