|
Той ураган промчав. Нас мало уціліло. Нема вже багатьох товаришів. Вернувся знов я в край осиротілий, В якому вісім літ не жив. Кого покликать? З ким же поділиться Сумною радістю, що я лишивсь живим? Тут навіть і вітряк – ця дерев’яна птиця, – Дрімаючи, стоїть з крилом одним. Я незнайомий тут усім, Не пізнає і той, хто міг пізнати. І там, де був раніше отчий дім, Лежить дорожній пил та попіл сіруватий. Життя ж кипить. Повз мене по стежках І молоді, й старі ідуть, як завше, Та нікому вклонитись, шапку знявши, – Я приязні не бачу в їх очах. І в голові рояться думи від зажури: О краю мій! Невже це тільки сни? Я ж тут для всіх неначе пілігрим похмурий Бог знає із якої сторони. І це ж бо я, Громадянин села, Яке лиш тим і буде знамените, Що тут колись селянка сповила Російського скандального піїта. Та чую голос розуму в цю мить: «Отямся! І відкинь образу, – Це ж світло ще не бачене горить, Запалене людьми нового часу. Вже не юнак за віком ти своїм, Нова ж бо молодь і пісні співає інші. Вони, напевно, будуть цікавіші – Земля вся, не село вже мати їм. Ой краю мій! Який я став смішний! Сухий рум’янець схудлі щоки покриває, І говір земляків мені чужий, Я й сам як чужоземець в ріднім краї. Ось бачу я: До волості селяни В неділю, як до церкви, всі зійшлись. Корявим словом вільні громадяни Гуторять про свою сучасну «жисть». Вже вечір. Трохи позолоти Промінням захід на поля поклав, І ноги босі, як телиці під ворота, Тополі повтикали вздовж канав. На милицях солдат з обличчям сонним, Наморщивши від спогадів свій лоб, Розповіла поважно, як з Будьонним Червона Армія відбила Перекоп: «Вже ми його і так, і сяк лупити, Буржуя отого... якого у Криму...» – І клени морщаться, схиливши довгі віти, І охають жінки в півтемряву німу* З гори крокує комсомол сільський І шкварить голосно під перебір баяна Пісні-агітки Бедного Дем’яна, І скрізь лунає галас їх дзвінкий. Оце сім’я?! Якого ж дідька я В піснях кричав, що я поет народний? Тут не потрібна більш поезія моя, Та й сам я, мабуть, не потрібний тут сьогодні. Ну, що ж! Пробач, притулку мій. Чим прислуживсь тобі – і це мене втішає. Нехай сьогодні я співець не твій, – Твоїм я був, як ти страждав, мій краю. Приймаю все, До крапельки приймаю. Я хочу йти відкритим шляхом сам. Всю душу я віддам і Жовтню, й Маю, Але своєї ліри не віддам. Я не віддам її в сторонні руки, Ні матері, ні другу, ні жоні. Вона мені лише свої звіряла звуки И пісні зворушливі співала лиш мені. Цвітіть же, молоді! І здоровійте тілом! У вас нове життя й пісень не той потік. А я в далекий край піду осиротілим, Бентежну душу втихомиривши навік. Але й тоді, Коли на всій планеті Не буде ворожнечі й зла, Я не змінюсь І буду прославлять Усім єством поета Великий край землі, Що гордо зветься «Русь».
|