|
Одвідав я село, де народивсь І жив хлопчиськом З чистою душею, Де без хреста дзвіниця каланчею З новою вишкою шугнула в вись. О, як змінилися село И життя селян, завжди гнітюче! Скрізь бачив зміни я разючі, – Все стало іншим, ніж колись було. Я хати рідної пізнать не міг: В дворі вже не вітає клен крислатий, І не годує вже курчат своїх, Пшона їм сиплячи, на ганку мати. Стара, напевно, стала... Так, стара. Я з сумом озираюся навколо: Немов не був я в цих місцях ніколи... Біліє лиш сама, як і раніш, гора, Та край гори Високий сірий камінь. Тут кладовище! Схилені хрести, Немов у рукопашнім мертвяки Застигли з розпростертими руками. По стежці, обіпершись на ціпок, Іде старий, вже білий, як сметана. «Дідусю! Покажи, дружок, Де тут живе Єсеніна Тетяна?» – «Тетяна... Гм... Та он, де ветхий пліт. А що, ти Родич їй? Чи, може, син шалений?» – «Так, син, Але чого ти зблід? Чому скорботно Дивишся на мене?» «Ну й ну, онуче мій, Не пізнаєш ти діда!..» – «Дідусю мій, пробач, що не пізнав». І полилась розмова сумовита Сльозами теплими на зеленавість трав. . . . . . . . . . . . . . . . . «Тобі, напевно, скоро буде тридцять... Мені вже дев’яносто... Скоро в гроб. Давно вже слід було б тобі з’явиться. – Він розмовля, а сам все морщить лоб. – Так!.. Час!.. А ти не комуніст?» – «Ні!..» – «А сестри комсомолками вже стали. Така гидота! Хоч в петлю залізь! У хаті вже й ікони познімали. На церкві теж хреста нема. Тепер і богу ніде помолиться. Я в ліс ходжу вже нині крадькома, Молюсь осикам... Може, пригодиться... Ходім додому – Все побачиш сам». Йдемо межею й топчем чемерицю. Я усміхаюсь нивам і лісам, А дід зорить тужливо на дзвіницю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Здорові будьте, мамо!» – І знов я хустку до очей тягну. Тут і корова б залилась сльозами, Побачивши злиденність цю сумну. На стінці календарний Ленін. Тут не моє життя – Життя сестер, Та все ж, уздрівши вас, краї мої зелені, Ладен я стать навколішки тепер. Прийшли сусіди... Жінка з немовлятком. Та жоден не пізнав мене сусід. По-байронівськи наше собачатко Мене з гарчанням стріло край воріт. Ех, краю мій! Ти іншим був Раніш... Та й я вже став не тим, що був раніше. Чим мати й дід від розпачу сумніші, Тим рот сестри сміється веселіш. Мені, звичайно, й Ленін не ікона, Я знаю світ... І до сім’ї хилюсь... Але чомусь я все-таки з поклоном На дерев’яну лаву садовлюсь. «Ну, сестро, говори!» І от сестра розводить, Як біблію, товстий розкривши «Капітал», Про Маркса, Енгельса... При будь-якій погоді Я книг оцих, звичайно, не читав. І смішно, Як своїм знанням дівчатко Мене за петельки бере як слід. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . По-байронівськи наше собачатко Мене з гарчанням стріло край воріт.
|