|
Вже і ми відходимо потроху У той край, де тиша й благодать. І мені, мабуть, з часом в дорогу З тлінним скарбом сурми загучать. Дорогі березові ви хащі! Земле, ти! Пісків рівнинний струм! Перед сонмом, що відходять, кращих Сил не маю, щоб здолати сум. Надто я любив на цьому світі Все, що душу одягало в плоть. Мир осикам, що тремтливим віттям Задивились у рожеву водь. Я думок багато передумав, І пісень про себе вволю склав. На оцій землі повитій сумом Щастя мав: і дихав, і страждав. Цілував – щасливіше із звершень. М’яв квітки, валявся на траві. Звірину – братів, як наших менших, У житті не бив по голові. Знаю я, що не цвітуть там хащі, Лебедине жито не дзвенить. А тому я перед сонмом кращих, Що відходять, ніби провинивсь. Знаю я, у тім краю не буде Цих ланів у золоті в імлі. А тому і любі мені люди, Що живуть зі мною на землі.
|