|
Ми тепер відходимо потроху В край, де тишина і благодать. Мабуть пакувати у дорогу Тлінні речі і мені під стать. Дорогі березові діброви! Земле! Ти, рівнин піщаний крій! В черзі цій за остиганням крові Я не можу скрити смуток свій. Дуже я любив у цьому світі Все, що душу зодягає в плоть. Мир осикам, що розклавши віття, Задивились у рожевість вод. Мав без ліку я думок у тиші, І пісень про себе наскладав, І на цій землі, що сумом дише Радий тим, що дихав і бував. Тим, що цілувався із жінками, Квіти м’яв, стелився на траві І звірків, братів малих між нами, Зроду не вдаряв по голові. Там, я знаю, не цвітуть діброви, Жито в дзвони ніжності не б’є. З дум про те, що є місця безмовні, Повсякчас тремтить єство моє. Знаю, що у тім краю не буде, Нив оцих, жовтіючих у млі. І тому мені безцінні люди, Що живуть зі мною на землі.
|