Ми тепер відходимо потрохи,
В ті краї, де благодать та тиша,
Може бути, вже мені в дорогу,
Вирушати сказано всевишнім.

Ви дуби, в яких птахи співають,
Ти земля, яку слід цілувати,
Перед тими що нас залишають,
Я журбу свою не в силі приховати.

Видно сильно я кохав на світі,
Все що душу закладає в тіло,
Вас, сади в веснянім первоцвіті,
І пшеницю золотисту, спілу.

Дум багато в тиші я продумав,
Встиг пісні коханню присвятити,
І на цій землі, сповитій сумом,
Мав я щастя, дихати та жити.

Мав я щастя, цілувати жінку,
Рвати квіти, ніжитись в траві,
Вільних звірів, не садити в клітку,
Та не бити їх по голові.

Знаю я, там квіти не зростають,
інші в тому світі вподобання,
Перед тими що нас залишають
Відчуваю я душевне хвилювання.

Знаю я, що в тих краях не буде,
Золотом наповнених ланів,
Через те, такі важливі люди,
Що живуть зі мною на землі.
Юрій Федик2012