Ми тепер відходимо потрохи, В ті краї, де благодать та тиша, Може бути, вже мені в дорогу, Вирушати сказано всевишнім. Ви дуби, в яких птахи співають, Ти земля, яку слід цілувати, Перед тими що нас залишають, Я журбу свою не в силі приховати. Видно сильно я кохав на світі, Все що душу закладає в тіло, Вас, сади в веснянім первоцвіті, І пшеницю золотисту, спілу. Дум багато в тиші я продумав, Встиг пісні коханню присвятити, І на цій землі, сповитій сумом, Мав я щастя, дихати та жити. Мав я щастя, цілувати жінку, Рвати квіти, ніжитись в траві, Вільних звірів, не садити в клітку, Та не бити їх по голові. Знаю я, там квіти не зростають, інші в тому світі вподобання, Перед тими що нас залишають Відчуваю я душевне хвилювання. Знаю я, що в тих краях не буде, Золотом наповнених ланів, Через те, такі важливі люди, Що живуть зі мною на землі.
|