|
Ми тепер відходимо потроху В ті краї, де тиша й благодать. Може, скоро і мені в дорогу Тлінні свої по́житки збирать. О гаї березові поодаль! Земле, ти! І ви, рівнин піски! Перед сонмом тих, хто вже відходить, Не сховати сум ні перед ким. Надто я любив на цьому світі Все, що душу втілює у плоть. Мир осинам, що, розкривши віти, Задивились у рожевість вод. Я чимало дум у тиші думав І пісень про себе досить склав. І на цій землі, в віках зачумленій, Щасний тим, чим дихав і що мав. Цілував жінок я, безперечно, Квіти м’яв, валявся на траві. І звірят, як братство наше менше, Я повік не бив по голові. Знаю я: гаям цвісти там годі, Не дзвенять лебідкою жита. Перед сонмом тих, хто вже відходить, Відчуваю дрож я крізь літа. Знаю я, що в цих краях не буде Нив, що золотяться уві млі. Ось тому мені дорожчі люди, Що живуть зі мною на землі.
|