|
Ми тепер відходимо потроху У краї, де тиша й благодать. Може, скоро і мені в дорогу Тлінні вже пожитки час збирать. Милі ви, березові всі хащі! Ти, земля! Рівнин піски, луги! Перед сонмом цим всіх відходящих Я не в силах втримати туги. Я любив занадто в цьому світі Все, що душу втілює у плоть. Мир осикам, що, схиливши віти, Задивились у рожеву водь. Дум багато в тиші я продумав, Я пісень про себе купу склав, І на цій землі, такій похмурій, Був щасливий тим, що жив, кохав. Що жінок я цілував, і вперше, Квіти м’яв, валявся на траві, Звірину ж, братів як наших менших, Зроду я не бив по голові. Знаю я, що не цвітуть там хащі, Жита шия не дзвенить також. Тому перед сонмом відходящих Я постійно відчуваю дрож. Знаю я, що в тім краю не буде Нив таких, златящіхся в імлі. Тому й дорогі мені ті люди, Що живуть зі мною на землі...
|