|
Ми тепер відходимо потроху В ту далінь, де тиша й благодать. Може, завтра і мені в дорогу Свій пожиток тлінний укладать. О беріз веселі хороводи! Земле рідна! Вечори задум! Перед горем тих, що вже відходять, Я не можу приховать свій сум. Надто я любив на цьому світі Все, що душу огортає плоть. Мир осикам, що, простерши віти, Задивились у рожеву водь! Скільки в тиші дум я передумав, Як я із піснями подружив?! І на цій землі, повитій сумом, Я щасливий, що ходив і жив. Що жінок цілунками бентежив, Квіти м’яв, качався на траві І звірят – отих братів найменших – Зроду я не бив по голові. Знаю я, що там не буде жито Лебедино шию вигинать... Все оте, що на землі прожите. Буду я до болю відчувать. Знаю я, що в тих краях не буде Нив оцих у золотавій млі. Ось тому й ціни немає людям, Що живуть зі мною на землі.
|