Дивлюсь на тебе і я зблід, Яка то біль, яка то жалість, Мабуть, лише вербова мідь Обом у вересні зосталась. Вже рознесли чужі вуста Твоє тепло та трепет тіла, І мрячить дощик не з проста З душі, що трохи омертвіла. Та що ж! Я не боюсь його, Бо інша радість вже відкрилась, Та не лишилось нічого, Лиш жовтий тлін та його сирість. Себе я також не зберіг Аби життя було як свято, Як мало пройдено доріг, Помилок зроблено багато. Смішне життя, смішний розлад, До нас було і буде після, Засіяний, як цвинтар, сад В берез обглодані вже вістря. Також відцвітемо і ми, Не гомоніти гостям саду... Квіток нема серед зими, Тоді без них вже дати раду.
|