|
Так сумно бачити тебе, Який то біль, яка фатальність! Лиш мідь осінніх кольорів Для нас у вересні зосталась. Чужії губи рознесли. Твоє тепло і трепет тіла. Неначе дощик моросить З душі, що мов би омертвіла. Ну що ж! Я не боюсь його, Бо інша радість нам відкрилась. Лиш жовтий тлін й нічого більш Для нас уже не залишилось. Та і себе я не зберіг Для щастя й радості простої. Так мало пройдено доріг, А скільки помилок накоїв. Смішний життєвий негаразд. Так було й буде поза нами. Мов кладовище, вкритий сад Берізок білими кістками. Так відквітуємо і ми, Мов гості саду весняного. Немає квітів у зими – То й сумувати ні до чого.
|