|
На тебе – ніде правди діть – Дивлюсь я з болем і журбою: У вересні вербова мідь Тільки й лишилась нам з тобою. Вже рознесли вуста чужі Твоє тепло і трепет тіла. Немовби дощ імжить з душі, Яка вже трохи омертвіла. Ну, що ж! Не страшно, хай іде, Бо інші радощі відкрились. Нічого ж більше нас не жде, Як тільки жовтий тлін і сирість. Адже й себе я не зберіг Для тихих і безжурних років. Так мало пройдено доріг, І так багато хибних кроків! Смішне життя, смішні сварки. Отак було й так далі буде. Беріз обгризені кістки, Мов цвинтар, сад укрили всюди. Так одцвітем з тобою й ми, Відшумимо, як гості літа... Нема квіток серед зими – За ними нічого й жаліти.
|