|
Ця оселя мені знайома: Дім низенький під тінню віт І дротів голуба солома Потяглась од віконця в світ. Роки бід одійшли назавше, Роки буйних, безумних сил. І, дитинство сільське згадавши, Рідний бачу я небосхил. Не шукав я спокою й слави, – Що в тім блиску II пустім! А тепер крізь туман імлавий Я пригадую отчий дім. Бачу сад в голубих накрапах, Серпень ліг біля двору ниць. Держать липи в зелених лапах Щебетання і гомін птиць. Ось він, дім дерев’яний, милий, Зруб могутнім здававсь мені. В димарі нашім глухо вили У негоду вітри сумні. Хтось живий чи давно полеглий Поминався у хрипах тих. Що він бачив, верблюд із цегли, В завиванні дощів нічних? Мабуть, снивсь йому край жаданий, Інший сон весняної пори. Золотаві піски Афганістану І скляна хмаровінь Бухари. Ох, і я ті країни знаю, – Сам пройшов там велику путь. Тільки ближче до отчого краю Нині хочеться повернуть. Кличе далеч мене знайома, Все зотліло в диму голубім. Хай живе польова солома, Хай живе дерев’яний дім!
|