|
Справжнє все особливим знаком Ще з дитинства ляга на чоло. З мене б вийшов шахрай й розбишака Та в поезію щось привело. Ну то й що, що не вдався зростом? Завжди першим у бійку кидавсь, Хоч і часто з розбитим носом Я під вечір додому вертавсь. І на мамине тихе зітхання Я кидав у обличчя бліде: «Та нічого! Спіткнувся об камінь. То не страшно. До завтра пройде.» Охололо давно, притихло Дике буйство в хлоп’ячій душі. Ту зухвалу і первісну силу Замість бійок вливаю в вірші́. Я нанизую перли словесні золоченою ниткою рим, Ніби давнє моє молодецтво З диким ритмом товче в тамбурин*. Як раніше, крокую я гордо Й новизною відлунює крок... Замість в кров розбитої морди, Ніби спущений в душу курок. І давно вже кричу не до мами – В сірий натовп безликих людей: «Та нічого! Спіткнувся об камінь. То не страшно, до завтра пройде!»
|