|
Він був сином простого робочого, Тож повість дуже коротка про нього. Тільки й було в нім, що кучері кольору ночі Та очі, повні вогню голубого. Батько гнув спину за роботою вічною, Щоб малюка нагодувати хоч трішки; А йому робити було нічого, І були в нього приятелі: Христос і кішка. Кішка була стара, оглухла, Ні мишей, ані мух не чула вже. А Христос сидів на руках у матері І дивився з ікони на голубів розчулено. Жив Мартин, і ніхто про нього не відав. Дні тарабанили сумно, наче дощі об бляху. І тільки іноді за пісним обідом Марсельєзу співати батько вчив бідолаху. «Виростеш, – казав батько, – зрозумієш, Чому злидні нас обступили без краю». І здригався його щербатий ніж несміло Над черствим насущним окрайцем. Та ось над тесовим Вікном Два вітри майнули Крилом; То з виром весняних Вод Піднявся російський Народ. Ревуть вали В пітьмі ночей, Горить з імли Вогонь очей! За змахом змах, За трупом труп; Ламає страх Міцний свій зуб. Все до висот Летить, кричить! В бездонний рот Струмок біжить... І ось уже востаннє По комусь вдарив дзвін... Та не дививсь благально У вражі очі він! Душа його не вміє Вклонятись ворогам, Він руку до надії Уперто простяга. Він рвав недарма рожі, Він жив – не існував; На ваші – ні, не схожі Ті мрії, що він мав... Негадано, неждано – Аж очі морок вкрив – Долинув до Мартина Останній батьків крик. З погаслими очима, З тремтінням синіх губ Упав він на коліна, Обняв холодний труп. Та ось вій сльози витер І брови знов підняв, Забіг мерщій до хати И під образами став. «Чи ти, І су се, чуєш? Тепер я сам-один. Тебе гукає й кличе Товариш твій Мартин! Лежить мій батько вбитий, Та він – не боягуз. Він кличе нас, я чую, О вірний мій Ісус. Він кличе, щоб ішли ми Туди, де чесний люд Воює за свободу, За рівність і за труд!..» І, лагідно сприйнявши Тих слів невинний звук, Зійшов Ісус на землю Із непохитних рук. Ідуть, рука з рукою, А ніч – немов смола!.. Щетиниться бідою Навколо них імла. Літають мрії-меви Понад шляхом новим, І вітерець лютневий Повіки ніжить їм. Та раптом темні шати Вогонь страшний прорвав... І, кулею протятий, Ісус на землю впав. Слухайте: Немає уже воскресіння! Його поховали під голосіння: Він лежить На Марсовім Полі. А там, де лишилася мати, Де він вже не буде гуляти На волі, Сидить на обніжку Старезна кішка, Місяць ловить лапою... Мартин обливається болем: «Соколи мої ви, соколи, В полон Ви потрапили!» А голос його стихає дедалі, Немовби хтось його душить, привалює Вогненним стовпом. Та спокійно дзвенить За вікном, То згаса, то спалахує Знову Залізне Слово: «Рре-ес-пу-у-убліка!»
|