1Потонуло село у вибоїнах, Розгубило хатини в лісах, Тільки видно у кронах розгойданих, Як синіють навкруг небеса. Виють взимку порою вечірньою Вовчі зграї, наводячи страх. По дворах в пригасаючім інеї Чути кінський над стріхами храп. Мов совині очиці засніжені, Задивилися хатні вогні. У діброві потворами хижими Наїжачились зграями пні. Нас лякало нечистою силою: В ополонках – самі чаклуни. Присмерк вивісив хугою сивою На берізках свої галуни. 2Та люблю тебе, краю мій лагідний, А за що – не збагнути мені. Твоя радість коротка й принадлива Тз піснями в лугах навесні. В косовицю люблю над стоянкою Слухать ввечері гуд комарів. Коли хлопці ушкварять тальянкою, йдуть дівчата в танок до вогнів. Бризнуть очі вуглинами чорними Під крутими підковами брів. Ой ти, краю мій, Русь зачарована, Тихий спочив на лоні лугів. 3Бід накаркали нам чорні ворони, Згубний птах чорні крила простер, Крутить вихор ліси в усі сторони, Має саваном піна з озер. Вдарив грім, чаша неба розколота, Рвані хмари закутують бір. Небеса на підвісках із золота Загойдались лампадками зір. Соцькі вже сповістили під вікнами Ополченцям іти на війну. Тут баби затужили лебідками. Плач прорізав кругом тишину. Орачі попрощались з хатинами Без печалі, без жалю і сліз І похідними з хлібом торбинами Запихали драбинчастий віз. Йшли селом до самої околиці, Проводжав їх юрмою народ... Ось які твої, Русь, добрі молодці, Вся опора в годину негод. 4Зажурилось село, мов невісточка, – Як там милі в далекім краю? Хоч би нам надіслали вже вісточку, – Чи не згинули в грізнім бою? В гаї видались пахощі ладану, В вітрі вчувся перестук кісток, И стали йти їм неждано-негадано З далини цілі купи вісток. Орачі зберегли їх у пам’яті, В поті вивели всім по листу. Підхопили тут рідні по грамоті, Всі зійшлись на вербовім мосту. І в читачки, у Луші, зі скрухою Кожна долю питала свою. Із сльозами, навпочіпки, слухали, Як там їхні мужі у бою. 5Ой поля, борозенки суглиняні, Ви хороші мені і в журі! Я люблю ці хатини похилені Із чеканням старих матерів. Припаду я до ніг у неспокої, Мир вам, коси, граблі і соха! По очах ворожу кароокої На війні про судьбу жениха. Помирився з слабкими я мислями, При воді б стать кущем на порі. В краще б вірить хотів з молодицями, Їм світити свічею зорі. Розгадав їхні душі знеможені: Не зляка їх ні грім, ні пітьма. За сохою під співи стривожені Не привидиться смерть і тюрма. Вони вірили в ці закарлючини, Чули піт в них солоний і щем, І від щастя ридали, замучені, Як в посуху над першим дощем. А в думках про розлуку з коханими, В ніжних травах під росами сліз, Їм ввижавсь в далині за світаннями Над лугами веселий покіс. Ой ти, Русь моя, краю мій лагідний, Лиш для тебе любов у мені. Твоя радість коротка й принадлива Із піснями в лугах навесні.
|