|
Твій глас незримий, як в хаті дим. Молюся серцем тобі сумним. Вівсяним ликом годую дух, Життя сподвижник і тихий друг. Іржею сонця у згубі світ, Немає правда ні назв, ні літ. Рахує пори пісок мети, Та нових зерен добавив ти. В незримих травах ростуть слова, Змішалась з мислю ковил – трава. На дужих згинах угору рук Будує церкви творитель звук. Є радість в душах – топтати цвіт І на пороші свій зріти слід. Та краще тихість, пристиглий пал, Тих, хто під дзвони крилаті впав.
|