|
День пішов, потоншала межа, Близьким став, щасливий день відходу, Ріжу легким словом, мов ножем, Таємниці літ прозору воду. У блакитних струменях душі, Б’ється піна, що роки скипала, Що німим докором таврувала, Смуток виливаючи в вірші З кожним днем більше стаю чужим, Я до тих із ким життя зв’язало, Все тому, що в полі у межі, Тінь мою від тіла відірвало. Неодягнена вона пішла, Кинувши мої зігнуті плечі, Де-небудь вона тепер в далечі, Іншого навіки віднайшла. І себе даруючи йому, Що був я, навіки позабула, Породивши у душі пітьму, Моїх віршів так і не почула. В них пишу про не забутий бренд, Їх відлуння бродить за горами, Що у снах цілую я губами, Тіні позабутої портрет.
|