|
Молодик сховав за клунями Жовтий лик від сонця ярого. Сяйвом луки, ген, заврунює З неба яснозоре марево. Ранок туманіє росами, наче глиб очей невістиних. Мов прочанка з довгим костуром, прибрела весна розхристана. Всі берізки в лісі тихому дзвін-сережками обряснила. Вранці – крізь бузкові віхоли – як метелик, в небо шаснула.
|