|
Про вечір золотий замислилась дорога, А горобин кущі – мов тумани, Бабуся-хата щелепом порога Жує глевтяк пахучий тщпини. Імлою лагідна і тиха осінь В вівсяний двір повзе через стерню. Крізь синє шкло хлопча жовтоволосе Все дивиться на галок метушню. Круг димаря іскриться на повітці Зола зелена із рожевої печі. Когось нема, і тонкогубий вітер Тих згадує, хто згинув уночі. Комусь в гаю п’ятами вже не м’яти Щерблений лист і золото трави. Тягучий стогін, наче дзвін кудлатий, Цілує дзьоб похмурої сови. Густіше хмар у хліві тиха втома, А стежка біла і слизька мережить рів. Зітхаючи, ніжна, хрустка солома Звисає з губ похнюплених корів.
|