|
Нехай тебе вже випив хтось, Але мені, мені одному Лишився дим скляний волось Й очей твоїх осіння втома. Літа осінні, вам цвісти Весни і літа більш яскраво. Подвійно полонила ти Поета буйную уяву. Ніколи серцем не брешу Й на голос чванства, задавацтва Без хвилювання відкажу – Прощаюся вже з розбишацтвом. О пустотлива, прощавай, І непокірная одваго. І серце ти вже напувай, О крові тверезлива браго. Й до мене вже гіллям верби У шибу вересень заглянув, Щоб я зустрів прихід журби Так невибагливо багряний. Багато з чим тепер мирюсь Вже без принуки, без утрати. Не та для мене нині Русь, Вже інші – цвинтарі і хати. Прозірливо дивлюсь навкруг І бачу: десь чи тут чи де там, Могла б лиш ти – сестра і друг – Супутницею буть поета. Щоби тобі одній лиш міг Створити вірності я оду, Й співать про сутінки доріг І розбишацтво, що відходить.
|