|
Грай же, грай. На проклятій гітарі Витанцьовують пальці півкруг. Захлинутись би в цьому угарі, Мій останній, єдиний мій друг. Не дивись на звабли́ві зап’ястя І плечей одурманливий шовк. Я шукав невмирущого щастя – Ненавмисно загибель знайшов. Я не знав, що любов – це морока, Я не знав, що кохання – чума. Підійшла і примруженим оком Хулігана звернула з ума. Грай, мій друг. Хай розвіє біль туги Буйну рань, де був з нею і я. А тепер – хай цілується з дру́гим, Молода і красива змія. Ах, постій. Я її ж бо не лаю. Ах, зажди. Я її не кляну. Дай тобі я про себе зіграю – Про свій біль – під басову струну. Ллється днів позолочений купол. Серця спів – мов з рожевого сну. Я багато дівчат перещупав І багато жінок пригорнув. Ще юнацьким підгледів я оком – Так! Гірка є то правда землі – Суку, ту, що стікає вщент соком, Лижуть в чергу палкі кобелі. То ж навіщо ці ревнощі ойкань. То ж чого шаленію, мов звір. Наша суть – простирадло та койка. Сенс життя – з поцілунком у вир. Грай же, грай! Бий по струнах з розмаху: Хай коханки почують цю гру. Тільки знаєш, – пішли їх всіх... на́ хер... Я ніколи, мій друг, не помру.
|