|
Не дивися на мене докірно. Я зневагу свою не втаїв, Та люблю я лукаву покірність, Затуманені очі твої. Ти здаєшся мені розпростертою, І, напевно, я бачити рад, Як лисиця, прикинувшись мертвою, Ловить воронів і воронят. Що ж лови мене, я не боюся. Але як би твій запал не згас? На мою холодіючу душу Наражались такі вже не раз. Не тебе я люблю, моя мила, Ти лиш відзвук, лиш тільки тінь, – В твоїм образі інша наснилась, У якої – очей голубінь. Хоч вона і не надто ласкава, Видається холодна вона, Та постава її величава Сколихнула всю душу до дна. Отакої вже не отуманиш, Проти волі підеш за межу, Ну, а ти навіть в серце не враниш Підсолоджену ласкою лжу. Хоч в душі я тебе зневажаю, Та відкриюсь тобі тайкома: Як немає ні пекла ні раю, Їх сотворить людина сама.
|