|
Може пізно, може, дуже рано, І про що не думав впродовж літ, Став похожим я на Донжуана, Як справдешній в пустощах пііт. Що зробилось? Що зі мною сталось? Кожний день колінам іншій рад, Кожний день до себе гублю жалість, Не змиряюсь з гіркотою зрад. Збережи мене, моя погорда, З міткою твоєю я такий: Вирування на душі холодне І бузковий шелест голубий. Я жадав і серця не лоскоче Млість в чуттях і ніжних і простих. Що ж шукаю я в очах жіночих Легковажних, хитрих і пустих? На душі заскніло від заходу. Все те саме чутно крізь туман, – Є в чуттях відплата за свободу, То ж приймай і виклик, Донжуан! І, приймаю виклик на змагання, Бачу я, мені одне і то ж, – Шана хузі в синю кипінь травня, Кликати любов’ю хтивий дрож. Так зробилось, так зі мною сталось. До колін припасти іншій рад, Щоби вічно щастя усміхалось, Не мирилось з гіркотою зрад.
|