|
Чи запізно, чи занадто рано, І про що не думав, не гадав, Я подібним став на Дон-Жуана, Майстром слова і амурних справ. Що зі мною сталося, не знаю, Я щодня біля нових колін, Сам до себе жалість я втрачаю, І долаю зради навзамін. І чимдалі менше я страждаю В почуттях і ніжних, і простих. Що ж іще я в цих жінках шукаю – Легковажних, підлих і пустих? Я себе презирством захищаю Від жінок, подібних на повій, У душі лиш холод закипає, І бузковий шелест голубий. На душі заграви вечорові І лунає, мов би крізь туман, – Не шукай свободи у любові, Є за те розплата, Дон-Жуан! Я спокійно виклик цей приймаю, Я ж бо відрізнити не зумів Заметілі від весни розмаю, І любов від хтивих відчуттів. Так вже склалось, так зі мною сталось, Все нові жінки мене манять, Щоби вічно щастя посміхалось, Не змирившись з гіркотою зрад.
|