|
Мені говорять квіти – прощавай, голівки хилячі додолу, що не побачу я ніколи її обличчя й рідний край. Кохана, що ж із того? Що ж? Я бачив землю й квітів казку, і серця потойбічну дрож сприймаю, наче нову ласку. Я істину з роками осягнув, життям крокуючи недбало – хоч миті час перегорнув, їх знову доля повертала. Адже, до тебе хтось прийде́, минулого печаль не гнітить. Він пісню кращую складе залишиній, дорожчій в світі. І пісню слухаючи ту, коханая з коханим іншим, мене, як квітку золоту, згадає, може, в синій тиші...
|