|
Квіти шепочуть мені – прощавай, Хилять голівоньки свої додолу, Бо не побачу я, мабуть, ніколи Очі її та батьківський свій край. Мила, кохана, скажи, в чому річ, Бачив я землю та бачив своїх, Морок труно́вий, немов чорну ніч, За твою ласку прийняти я встиг... І все тому, що усе це – було, Так промайнуло моє все життя, Чорна печаль ось лягла на чоло, І навкруги отруїла буття. Та все одно, мабуть, інший прийде, Туга мене до кінця ще не з’їсть, Мою кохану обійме той гість, Пісню для неї він кращу знайде. Слухають хай вже вони ті пісні, Любляться поміж собою на щастя, Може вона ще колись у вісні Схоче згадати мене крізь нещастя.
|