|
А квіти мовлять – прощавай, Голівками схилившись долу, Що не побачу я ніколи Її лице і отчий край. Кохана, ну то що ж! То що ж! Я бачив їх і бачив землю, І я оцей могильний дрож Прийму, як ласку потаємну. Я повз життя отак пройшов, Та встиг чимало зрозуміти, І промовляю знов і знов, Що все повторюється в світі. Не все одно – прийде новий, Колишній з туги не зів’яне. Залишеній і дорогій Складе пісні новий коханий. І, наслухаючи пісень, Кохана іншого пригорне, Згадавши, може, і мене, Неначе квітку неповторну.
|