|
Шепочуть квіти «прощавай», Голівками схилившись низько. Я більше не побачу близько Твоє лице і рідний край. Ну, що ж, квітки мої, – ну, що ж? Я вас лишаю у розмаю, І гробову, прощальну дрож, Неначе пестощі, сприймаю. І хоч спромігся осягнуть Нікчемність вічності і миті, Я зрозумів життєву суть: Що все повторюється в світі. Хтось інший шлях продовжить мій, Щасливіший за мене, звісно. Покинутій, та дорогій Складе, можливо, кращу пісню. Нове життя ти з ним почнеш, Але колись в годину чорну Мене згадаєш і зітхнеш, Немов про квітку неповторну.
|