|
Листя падає, листя падає. Стогне вітер, напружує слух. Чи хто серце порадує? Хто його заспокоїть, мій друг? І з підпухлими віками Я на місяць дивлюсь, не зморгну. А півні знову прокукурікали У заосінену тишину. Переддосвітнє. Синє. І вранішнє. І літаючих зір благодать. Загадати я зміг би бажаннячко, От яке – і думки не сверблять. Що бажати: життя – ношу в гривеньку, Клянучи долю і дім давно? Я хотів би тепер вродливеньку Стріти дівчину під вікном. Щоб з очами вона волошковими Лиш мені – а комусь – не бути! – Словами і почуттями новими Заспокоїла серце й груди. Комусь є біла місячність дурістю, Я таланом хвалюся – успів, Над піснями не танув, не млів І з чужою веселою юністю Про свою – не було – не жалів.
|