|
Листя падає, листя падає. Стогне вітер, глухий і чужий. Хто ж нам серце порадує? Хто, мій друже, скажи? Із важкими повіками Я на місяць дивлюсь і дивлюсь. От і знову півні кукурікнули В поосінену тишу комусь. Передсвітнє. Блакитне. Уранішнє. Мерехтливих зірок благодать. Загадав би собі найжаданіше, Та не знаю, чого зажадать. Чим радіть під житейською ношею, Проклинаючи долю і дім, Я хотів би тепер з хорошою Під вікном воркувать моїм. Щоб з очами вона волошковими – Не комусь, а лише мені, – Почуттями, неначе обновами, Втихомирила груди сумні. Щоб, зігрітий такою фортуною, В сяйві місячнім я пломенів, Над піснями не танув, не млів І з чужою веселістю юною За своєю повік не жалів.
|