|
Листя падає, листя падає. Плаче вітер, мов хтось помер. Що ж засмучене серце порадує? Хто його заспокоїть тепер? Із важкими повіками Я на місяць дивлюсь крізь вікно. Знову півні в селі кукурікнули. Їм, що осінь, що ні – все одно. Синь у небі, досвітня і рання, Незчисленних зірок благодать. Загадати б на щастя бажання, Та не знаю – чого побажать. Що бажать під житейською ношею, Переставши талан свій клясти? От би з дівчиною хорошою Наодинці цю ніч провести! Щоб з очима вона волошковими До зорі, доки ніч мине, Поцілунками і розмовами Заспокоїла серце дурне. Щоб із власною нерозумністю, Розбираючись в значеннях слів, Я над віршем не танув, не млів І з чужою веселою юністю За своєю дарма не жалів.
|