|
Видно, так заведено навіки, Тридцять років... – краще, не спіши. Все сильніше спалені каліки, Ми життя шануєм... – у душі. Мила, краща, вже мені під тридцять, Та земля миліша з кожним днем. Чи від того серцю стало сниться, Що горю рожевим я вогнем. Як горіти, то вогнем без смуги. Не даремно в липовім цвіту Вийняв я обручку у папуги, – Знак того, що маю долю ту. Хміль – обручку, – мить дала циганка, Знявши з пальця, – дав його тобі. І тепер, сумує, ні... – шарманка, Думати не можу не в журбі. Голову болотний вир мороче, А на серці... – паморозь і імла; Може ти, комусь та ще й – охоче, Цю обручку з сміхом віддала. Може, у цілунках, до світанку, Він тебе розпитує, що мла, Як смішного, дурника... – слів танку, До чуттєвих віршів довела. Ну і що ж! Мине колись ця рана. Гірко бачити життя... – з образ: Перший раз, поета – хулігана, Обдурив папуга клятий, – враз.
|