Певне, так заведено навіки – Відбісившись, доки сила є, Ми усе чіпкіше, мов каліки, За життя тримаємось своє. Дорога! Мені вже скоро тридцять, І земля миліша з кожним днем. Через це усе частіше сниться, Що, як ватра, я горю вогнем. Як горіти – то не впівнапруги! Не дарма ж я, що не говоріть, Витягнув каблучку у папуги – Знак того, що разом нам згоріть. Перстень одягла мені циганка, Знявши з пальця, я віддав тобі. І тепер, коли звучить шарманка, Я один блукаю у юрбі. В голові шумить, як вітер в лісі, І на серці паморозь і мла, Бо, можливо, іншому гульвісі Ти його зі сміхом віддала. І тебе цілуючи до ранку, Вперто він випитує секрет: Як свою оспівував коханку Не на жарт закоханий поет? Ну то що! Вже затягнулась рана, Лиш у віршах ще звучить надрив. Перший раз такого хулігана Той папуга клятий обдурив!
|