|
Стала синьою, ніжною, тихою Після бурі країна моя, І безмежна душа моя дихає Ніжним запахом меду й троянд. Я замовк і душею смиренною Не кляну вже минулих подій. Наче трійкою коней шаленою Хтось промчав по країні моїй. Збили пил навкруги. Накопитили. І пропали під гемонський свист. А тепер в лісовій обителі Навіть чути, як падає лист. Чи дзвінок? Чи то відгомін віхоли? Груди все заспокійливо п’ють. Стій, душа, ми з тобою проїхали Нам призначену буряну путь. Розберемось у всьому, що вразило І що сталося в ріднім краю, Й простимо, де нас гірко образили За провину чужу і мою. Що було й не було, – все приймаючи, На тридцятій весні я збагнув, Що, в хмільному чаду забуваючись, Невимогливим в юності був. Та й дубок молодий, ще без жолудів, Гнеться теж, як у полі трава... Ех ти, молодість, буйна ти молодість, Заповзята шибайголова!
|