|
Невимовне, омріяне, ніжне. Стих мій край після бур, після гроз. Чом же душу, як поле безсніжне, Засмутив передчасний мороз? Стих і я. Вже не лізу в бійки. Не кляну, що було, як всі. Ніби коней скажена трійка Проскакала по всій Русі. Знявши куряву, накопитили І пропали під хижий свист. А тепер в лісовій обителі Навіть чути, як падає лист. То відлуння летить над стріхами? Чи далекий дзвіночок чуть? Душе, стій! Ми з тобою проїхали Всю бурхливу призначену путь. Розберемось з усім, що бачили, З тим, що трапилось в ці роки. І образи гіркі пробачимо, Бо й самі завинили таки. Все сприйму я, чого й не бувало. Тільки жаль: на своєму віку Від життя вимагав я так мало, Пропиваючи юність в шинку! Як вернути душі неподоланність, Заслужити на щастя права? Ой ти, молодість, втрачена молодість, Безтурботна зірвиголова!
|