|
Ти мене не любиш, не жалієш І себе тримаєш на межі: І гориш ти, і тремтиш, і млієш, А холодні руки – мов чужі. Молода, з чутливими губами, Горда, а ціна тобі – п’ятак. Розкажи, скількох ти – в гріх, без тями, Спокусила, звабила отак?! Знаю, всі вони пройшли, мов тіні, Щезли, загубились у юрбі. У своїм безтямнім животінні Не збудивши пристрасті в тобі. Ти – напівзаплющила повіки, Серце – мов підстрелене пташа. Це – не те тяжіння, що навіки, В дні минулі проситься душа. Тому, запал мій утіх з тобою Долею навік! – не називай. Позіхну, як підеш стороною, Посміхнусь, почувши: «Прощавай!..» Ну, а ти – розмаєм просто неба – Грішних, знову, знаджуй, обіймай. Тільки нецілованих – не треба, Тільки чистих серцем – не займай. І коли ти з іншим, загадкова. Йтимеш, – вдаючи палку любов, Сам я, може, вийду випадково, І з тобою – стрінемось ми знов. До коханця нахиливши плечі, Вдаючи, що зустріч ця – сюрприз, Ти мені – промовиш: «Добрий вечір!» Й я – вклонюся: «Добрий вечір, місс». І ніщо вже серця не збентежить, І ніщо вже – не схвилює кров, Хто любив, собі вже не належить, Хто згорів – не запалає знов.
|