Ти мене не любиш, не жалієш; Не красивий я, чи щось іще? Очі ти примружила і млієш, Голову поклавши на плече. Молода, сміливо обіймаєш І рукою звично пестиш чуб. Розкажи, скількох ти пам’ятаєш? Скільки рук гарячих? Скільки губ? Все зганьбила їх постійна зміна, Може, серця не торкнула лиш. Ти стільком сідала на коліна! А тепер у мене ти сидиш. І лице освітлює байдуже Не любов – примарний блиск її. Я і сам люблю тебе не дуже, В спогади поринувши свої. Що мені твоє ласкаве слово І лінивий погляд з-під повік? Як в житті зустрілись випадково, Так і розпрощаємось навік. Я тобі нічого не пораджу, Шлях у тебе власний. Тільки знай: Тих, що не ціловані, не знаджуй, Тих, що не горіли, не займай. І коли у іншого під боком Щебетати будеш про любов, Може, нам в провулку ненароком Доведеться стрінутися знов. До щасливця пригорнувши плечі, Очі скромно опустивши вниз, Ти до мене скажеш: «Добрий вечір!» Я промовлю: «Добрий вечір, місс!» І ніщо душі не потривожить, Не охопить дрожем ні на мить. Хто кохав, кохати вже не зможе, Хто згорів, того не підпалить.
|