|
Нині смутку мені не розсипать Сміхом років моїх золотих. Відцвіла запашна моя липа, Солов’їний світанок затих. Все було незвичайне для мене, Серце мліло чуттям палким – А тепер навіть слово натхненне З губ зривається плодом гірким. Помарніли знайомі простори, Хоч і місячна ніч все така ж. Пні... байраки... яри... косогори Осмутили російський пейзаж. Недолуге, низьке, недорідне, Водяниста і вицвіла гладь. Все це надто близьке мені й рідне, Що так легко я б міг заридать. Перехняблена набік хатина, Плач вівці, і на вітрі за крок Ледь махає хвостом конячина, Задивившись у сірий ставок. От і все, що ми звем батьківщиною, От і все, через що на ній Заодно з дощовою годиною П’ють і плачуть під усміх надій. Тим-то смутку тепер не розсипать Сміхом років далеких отих. Відцвіла запашна моя липа, Солов’їний світанок затих.
|