|
Цю печаль не прогнать, не розсипать Сміхом давніх, щасливих днів. Відцвіла запашна моя липа, Солов’їний садок віддзвенів. Як тоді вирували бажання! Все здавалось принадним, п’янким. А тепер навіть ніжні зізнання З вуст зриваються плодом гірким. І знайомі з дитинства простори Вже під місяцем зовсім не ті. Засмутили яри й косогори Горизонти, для ока святі. Хворобливе, принижене, бідне; Сухостій, чагарник, верболіз. Все для мене знайоме і рідне До знемоги, до болю, до сліз. Скособочена хата без тину, Плач вівці серед висохлих трав. Ген від вітру хитає шкапину, Що з горбка задивилась на став. Ось усе, що вітчизною зветься, Ось усе, через що нам всім Так відрадно і плачеться, й п’ється У чеканні щасливих часів. І тому не прогнать, не розсипать Цю печаль сміхом давніх днів. Відцвіла запашна моя липа, Солов’їний садок віддзвенів.
|