|
По кущах вже не м’яти багряних Лободи й не шукати слідів. Із волоссям-сніпком вівсяним Назавжди ти пішла з моїх снів. З соком ягід на шкірі червоним Ти красива і ніжна була. Мов на обрії ружа-корона В білосніжному сяйві цвіла. Та осипались очі – зернята зів’ялі, Розчинилось ім’я, немов звук. Лиш у бганках зім’ятої шалі Запах меду невинних рук. Кошенятко-зоря умиває На даху свого рота тихцем. Гомін чую – про тебе співають На воді стільники з вітерцем. Хай шепоче часом синій вечір, Що була ти пісня й мрія-сон, Все ж, хто видумав гнучкий твій стан і плечі – Світло дивиться на нас з ікон. По кущах вже не м’яти багряних Лободи й не шукати слідів. Із волоссям-сніпком вівсяним Назавжди ти пішла з моїх снів.
|