|
Вже стежок до тебе не шукати, По кущах не м’яти лободи... Ніжною веселкою зійшла ти, Мить цвіла... – і щезла, назавжди. З соком ягід, наче кров на шкірі, Промениста, ти була, одна, Чиста – і в надії, і в зневір’ї, Дивно – і смутна, і осяйна! Очі... – ні, то – трави, вже прив’ялі, А ім’я – луни тендітний згук, Та, лишилися у зморшках шалі Меду пахощі з дівочих рук. О порі, коли зоря надворі, Кошеням, рот лапкою вмива, Горні голоси за тебе в хорі І проміння дзвонить тятива. І нехай шепоче вітер стиха, Що була ти – мрія запальна, Все ж, і примха ця – прекрасна втіха, Вся неопалима таїна. Не шукати вже стежок до тебе, По кущах не м’яти лободи... Ніжною веселкою край неба Ти зійшла – і щезла назавжди!
|