|
Не блукать поміж кущів багряних, Не топтать край стежки лободи. Зі снопом волось твоїх вівсяних Ти мені одснилась назавжди. Із рум’янцем свіжим, калиновим, Ніжна і красива, ти була Схожа на зоріння вечорове, Чиста, як сніжиночка мала. Зерня віч вже стомлені, зів’ялі. І не манить твого ймення звук. Та лишився в білих складках шалі Запах меду від невинних рук. Як зоря впаде на нашу стріху І, мов котик, обмиває рот, Я про тебе чую гомін тихий, Де куші, і лобода, й осот. І мені, бува, шепоче вечір: Ти була – як мрія золота. Той, хто вигадав твій стан і плечі, Прикладав до таїни вуста. Не блукать поміж кушів багряних, Не топтать край стежки лободи. Зі снопом волось твоїх вівсяних Ти мені одснилась назавжди.
|