|
Багрянець візерунки знову Над полем стле з кінця в кінець, І заливається бризково Нижегородський бубонець. Під затуманеним серпанком Дівочу явиш ти красу, Тріпоче вітер свою бранку – Руду під хусткою косу. Дуга розколисто танцює, То вирина, то знов зника, Не обмахне, не зачарує, Заквітчана твоя рука. Полів давно мені вже сниться Малиново-червоний шир, Тобі – високая світлиця, Мені – далекий монастир. Там синь і полумінь свіжаві, Легкодимніша пелена. Послушник буду я ласкавий, А ти – розгульная жона. І знаю я – обидва станем Тужити в пружній тишині: Я по тобі – в глухім тумані, А ти заплачеш по мені. Але й спізнавши, взять не схочу Ні тихих ласк, ні глибини. Закохані бо в землю очі Не ту, що бачили вони.
|