1" Село, значить, наше – Радове, Дворів під двісті з лиця. Серце і душу порадують Привабливі наші місця. Багаті ми лісом і водні, Є пасовища, поля. Стражів угідь – в подобі – Видно тополі здаля. У велике цабе не влізеш, З щастям кожний находить лад. Двори у нас криті залізом, У кожного клуня і сад. Віконниці фарблені, гарні. А в празники м’ясо і квас. Поліцмейстер колись не марно Любив гостювати в нас. Оброки платили ми в строки. А – грізний суддя – старшина Ще прибавляв до оброку По мірці муки і пшона. Халепи збутись заради, Несли зайвину без турбот. Як – влада, на те вона й влада, А ми простецький народ. Та люди всі – всі грішні душі. Очима, як ті павуки. З села по сусідству, з Криушів, Косились на нас мужики. Життя їх ріднилось з бідою – Селом на обгони шмат Орали одною сохою На парі заморених шкап. Яких чекати достатків, – Лишалась жива б душа. Рубали вони, нещасні, На дрова наш ліс спідтишка.. І якось ми їх застали... Вони за сокири, ми. Від дзвону і скреготу сталі Брали тіла дрижаки. В скандалах убивством пахне. І в нашу і в їх вину Хтось раптом із них як ахне! – І махом убив старшину. На нашій бидлатій сходці Ми справі нарадили шир. Судили. Забили в колодки І десять заслали в Сибір. Відтоді і в нас одні чвари. Щастя у віжках не вдержиш. У нас, третій рік ось справим, Як не падіж, то пожежі». * * *Такі ось нерадісні вісті Візник повідав в почин. Я в радівські передмістя Їхав тоді на спочин. Війна мені душу всю з’їла. За чийсь і чужий інтерес Стріляв я в мені близьке тіло І грудьми на брата ліз. Я зрозумів, що я – цяцька, В тилу купці і знатні, І я розпрощався з стрілецьким, Віршем рішив воювати. Я кинув мою рушницю, Купив собі «липу», не гріх, Зготовлений, як годиться, Зустрів я 17-ий рік. А воля здіймалася високо. В рожево-смердючім вогні Тоді у державі каліфствував Керенський на білім коні. Війна «до кінця й перемоги». І сірі селянські раті Мерзотники і діляги Зганяли на фронт вмирати. А я не взявся за шпагу... Під реви, громи мортир Іншу я проявив відвагу – В державі перший я дезертир. * * *Був дорогою я вдоволений, Прохолода навкруг дзвенить. Позолотою місяця схоплене Перепуття до сіл стугонить. «Ось і воно, наше Радове, – Візник прогугнявив. – Так! Не за так я кобилу радував Пужалном по боках. Дозволь на чайочок, мій втішний. Вам до мельника йти? Туди! Без зайвини вимоги платіжні За провіз і за труди». Даю сороківку. «Мало!» Даю іще двадцять. «Ні!» Малий непривітний, зухвалий, Малому лиш тридцять літ. «Та що ж ти? Чи маєш душу? За що мені збитки?» Мені відказала туша: «Нині погане жито. Давайте іще без ломки Десятку, хоч шість і весь... – Я вип’ю в шинку самогонки За ваше здоров’я і честь...» * * *Ось я біля млину... Ялинник Горить у свічах світляків. Старий на радощах мельник Не може сказати й двох слів: «Голубчик! Чи ти це? Сергуша! Змерз? Охопивсь в дрижаки? Стара, чуєш, став і скоріше На стіл самовар й пироги!» В квітні замерзнути трудно, Та ще як десь там в кінці. А вечір світився так чудно, Як дружня усмішка в лиці. Обійми мельника плинні, Від них зареве і ведмідь, І все-таки в скрутні хвилини Товариша мати слід. «Звідкіля? Чи надовго?» – «На рік». «Так значить, дружище, гуляй! Цим літом грибів і ягід У нас хоч в Москву відбавляй. Дичини тут, братку, до чорта, Сама так під порох і пре. Подумати тільки... Четвертий Не бачимо рік ми тебе...» Розмова скінчилась... Манірно Ми випили весь самовар. Беру кожушка і сумирно Іду на сінник за амбар. Проходжу – у розрості – садом, Лиця доторкнувся бузок. Спалахує погляд: відрада – Від віку змарнілий тинок. Колись біля тої он хвіртки Стояв я шістнадцяти літ, А дівчина в білій накидці Відмовила лагідно: «Ні!» Далеке минуле судило. Той образ в мені не загас... Ми всі у роки ці любили, Та мало любили нас. 2«Вставай вже! Вставай, Сергуша! Іще і зоря не текла, Моя баба за милу душу Оладків тобі напекла. А сам я тепер поїду... Поміщиця Снєгіна... Їй Вчора набив для обіду Красавчиків дупелів». Привіт, життєдайна зірниця! Встаю, одягаюсь, іду. Димно і росяно спиться Яблуням білим в саду. Я думаю: як прекрасна Земля і на ній чоловік. І скільки з війни нещасних Виродків верне й калік! І скільки зарито в ямах! І скільки зариють іще! На вилицях я відчуваю Судому безжалісну щік. Ні, ні! Не піду у віці! За те, щоб якась мерзота Кидала солдату-каліці П’ятак чи гривеник у болото. «Тобі добрий ранок, старенька! Бачу, ти трішки змарніла...» І чую крізь кашель тихенько: «А ще б голова не боліла. У нас тепер тут неспокійно. Пітнінням усе зацвіло. Мужицькі без продиху війни – І б’ються селом на село. Сама я своїми вухами Чула від парафіян: То радівців б’ють криушани, То радівці б’ють криушан. А все оце, значить, безвладдя. Прогнали царя... І от... Посипались справи неладні На наш нерозумний народ. Сиділи б вони в острозі, Харцизяк відпустили лихих. І на великій дорозі Покою не знай від них. Ось свіже, приміром... з Криушів... Усіх їх в тюрму б за тюрмою, Вони ж, злодіяцькі душі, Вернулися знов додому. У них там є Прон Оглоблін, Безпутник. П’є, грубіянить. Він вічно на всіх у злобі, По неділях від ранку п’яний. Третього року, згадала – Це об’явили війну, При чесній громаді зухвало Сокирою вбив старшину. На волі їх тисячі стало Падлючити. Мовить боюсь... Пропала Расея, пропала... Годувальниця згинула Русь...» Візник з балачками видивсь. Я з ціпком в капелюх, як вріс. Пішов мужикам поклонитись, Як старий знайомий і гість. Іду – голубіє доріжка, І бачу – назустріч мені Несеться мій мельник на дрожках По свіжій іще цілині. «Сєргуха! За милу я душу! Постій, я тобі розкажу! Мить!Дай поправити віжку, А потім тебе приголомшу. Ти чом мені вранці ні слова? Я Снєгіним брякнув так: Приїхав до мене веселий Один молодий чудак. (Вони до мене бажані, Я знаю їх десять літ.) А замужня їх дочка Ганна Спитала: – Чи не він – піїт? – Так, так, – відказав, – він самий! – Блондин? – Так, звичайно, блондин! – І з чубчиком кучерявим? – Пан забавний, такий – один! – Коли він приїхав? – Недавно. – Ой, мамочко, та це ж він! Ти знаєш, він так забавно Був прагнув моїх колін. Був скромний такий хлопчина, А тепер... Ти ж поглянь... От... Письменник... Відома людина... Без запрошення не прийде. І мельник, скоріше – для виду, Хитро зіщулив око: «Та добре! Бувай до обіду. Ще про запас маю трохи». Я йшов по дорозі в Криуші, Ціпком підрубав зелене. Ніщо не пробилося в душу, Ніщо не бентежить мене. І запах струмить без задатку, В думках один п’яний туман... Знайти б ще гарненьку солдатку Вести хороший роман. * * *А от і Криуші... Три роки Не бачив знайомих дахів. Бузкова нині погода Бузком закипає з боків. Не чути собачого бреху, Нема їм чого стерегти – У кожного хата обдерта – Хіба чаплію від нудьги. Бачу, на ганку у Прона Горланять, зійшлись мужики. Міркують про нові закони, Про ціни на хліб завелись. «Друзяки, привіт!» – «А, мисливець! Здоров’я! Здоров’я! Сідай! Послухай і ти, нежурливець, Про наше селянство узнай. Щось нове у Пітері вийшло? З міністрами, як – на нозі? Недарма, єдріт твою в дишло, Ти йшов по куркульській стезі. Але ми тебе не паплюжим, Ти – свійський, мужицький, наш, У славі – хвалитись не дужий, А серце продати – це ґандж. До нас ти був щирим, бувало Вилазив, як кажуть, з штанів... Скажи, чи відійдуть селянам Без викупу пашні панів? Кричать нам, землі не чіпати, Іще не настала мить. На фронті – за що воювати, Губити себе і других?» І кожний усмішкою з глумом Лице моє й очі стеріг. І я, обтяжений думок, Слова сказати не міг. Гойдалися східці скажені, Застряло у дзвін голови: «Скажи, це хто таке – Ленін?» Я тихо сказав їм: «Він – ви». 3Навпочіпки поголос млоїв. У шепіт рішали судом. Я від моєї старої В листі його мав за листом. Було, я вернувся з тяги, Спочити приліг на диван. Рознощик болотної вади, Мене прознобив туман. Трясло мене, як в лихоманці, Кидало то в холод, то в жар, У проклятій отій припарці Чотири так дні я лежав. Мельник, спаситель затятий, Поїхав, когось там привіз... Я бачив одне біле плаття І чийсь ще кирпатенький ніс. Потім, коли стало легше, Озноб мене більше не тряс, На п’яту добу, десь під вечір, Простуда моя і вляглась. Я встав. І лиш ледве-ледве Долівка торкнулась ноги, Почувсь мені голос веселий: «О! Здрастуйте, мій дорогий! Давненько я вас не стрічала. Тепер із дитячих вже літ Я важною панною стала, А ви – знаменитий піїт. Присядьмо. Пройшла лихоманка? Якийсь ви тепер не такий! Я потай зітхала щоранку, Торкаючись вам голови. Так... Не вернути. Змило. Роки всі течуть в океан. Колись-то я дуже любила Послухати ваш балаган. Ми мріяли разом про славу... Ви втрапили в точку. Про це Забути навіки заставив Мене молодий офіцер...» * * *Я слухав її. Несвідомо Ставний розглядував лик. Хотів сказати: «Знайоме! Я до іншої мови звик!» Проте, чомусь сам не знаю, Соромлячись, мовив невлад: «Так...Так... Я тепер споминаю... Сідайте. Я дуже рад. Я вам прочитаю не вбого Вірші і про кабацьку Русь... Оброблені чітко і строго. З циганщиною – не збоюсь». «Сергій! Ви такий, ви поганий. Жаль мені, Прикро мені, Що про п’яні ваші вистави Вже знають в країні всі. І скажіть: що з вами сталось?» «Не знаю». – «Кому знати?» «Певно так, що в осінню сирість Мене народила мати». «Жартун ви...» – «Ви також, Ганно». «Кого-небудь любите?» – «Ні». «Тоді я ще більше здивована – Губити себе з цих літ: Перед вами така ще дорога...» Згущалась, туманилась даль... Я гладив, з дива б якого, Рукавички її і шаль. Місяць сміхом гримів як клоун. Серце вчора казало: «Ні!» По дивному був я повний Напливом шістнадцяти літ. Розлучились ми на світанку З загадкою рухів, очей... В літі красне є, наостанку Красне літом і в нас тече. * * *Мій мельник... Ох, вже цей мельник! З ума зведе за базар.. Набув клопоту – посередник! І бігає, як той поштар. Сьогодні знов з запискою, І який такий в ній резон? «Приходьте. Ви самий близький. З любов’ю – Оглоблін Прон». Іду. Прихожу в Криуші. Оглоблін з воріт на весь рот, І з п’яну, в печінку і в душу Костить озлиднілий народ. «Гей, ви! Гей, тарганяче віття! До Снєгіних!.. Р-раз і квас! Давайте ваші угіддя Без всякого викупу з нас!» А мене як побачив, наразі Вже й збавив сварливу спритність, Промовив у щирій образі: «Селян ще треба варити». «Для чого ти звав мене, Проша?» «Звісно, не будеш косити. Дістану конячку хорошу Й до Снєгіних...разом... Просити...» І ось запрягли ми шкапу. В голоблі кістлява вжата – Таких віддають в придачу, Щоб тільки собі не мати. Повзли так, я ледь не плакав, Бо путь нас смішив і злив: І на підйомах з байраків Підводу самі ми везли. Приїхали. Дім з мезоніном Трішки присів на фасад. Хвилююче пахне жасмином Його плотовий палісад. Вже злізли. Йдемо до тераси І, пил збиваючи з пліч, Як не повезло невдасі, Чуємо з горниці річ: «Ридай – не ридай, – почив в бозі... Тепер він холодний труп... Там стукає хтось на порозі, Припудрись... Піду відіпру...» Огрядна, стривожена пані Відкинула добрий засов І Прон мій їй брякнув прямо Про землю без передмов. «Віддай!.. – Повторяв він глухо. – Не припадати ж тобі до ніг!» Як ніби без думки і слуху Вона сприйняла ті слова. І ввічливо, і без відстрочки Спитала мене крізь біль: «А ви мабуть, до моєї дочки? Присядьте... Про вас доповім...» Тепер я пригадую чітко Тих днів фатальне кільце. Нелегко було мені свідком Дивитися їй в лице. Второпав – сталося горе, Підставити б мав плече. «Убили... Убили Борю... Відстаньте! І геть з очей! Ви... Ви боягуз і валанда. Помер він... А ви тут ось...» Ні, це було вже занадто. Не всякому хватить й злості. Лящ соромом спалював вуха, До Прона я мовив так: «Сьогодні вони не в дусі... Поїдемо, Прон, в кабак...» 4Я літо провів в полюванні. Забув її ім’я і лик. Образу мою літо в твані Оплакував плачем кулик. Бідний наш край на щедроти У цвітин деревний і течу, Та ще й літо – таке вже коротке, Як теплі травневі ночі. Зоря холодить у цвіт крові. Туман припадає ниць. Хіба в облетілій діброві Розноситься дзвін синиць. Мій мельник щосил усміхається, Веселість така у ньому. «Тепер ми, Сєргуха, по зайцях За милу душу пальнемо!» Я радий і ловам... Як нічим Прогнати нудьгу і сон. Нині до мене під вечір, Як місяць, вкотився Прон. «Дружище! Ой, порадую! Наступив довгожданий час! Вітаю з новою владою! Тепер ми всіх р-раз – і квас! Без всякого викупу з літа Бути нашій пашні й лісам. Ради в Росії квітнуть І Ленін – старший комісар. Дружище! Оце так номер! Оце ось почин так почин. Я від радості ледь не вмер, А брат мій в штани помочивсь. Єдрі ж твою в бабцю плюнути! Глянь, голубар, веселіше! Тепер же я перший комуну Устрою у нас в селі.» У Прона був брат Лабутя, Мужик – що твій п’ятий туз: У хвилину не певну тут-то Хвалько він – і боягуз. Таких ви, звичайно, стрічали. Бевкати – долі дарунок. Носив він дві білих медалі З війни з японцем на грудях. І голосом хриплим і п’яним Тягнув, як входив в кабак: «Прославленому під Ляояном У борг на чвертку від так...» І насмоктаний вже до дуру Збурений і гарячий За зданого Порт-Артура Сусіду сльозив на плечі. «Голубчик! – Кричав він. – Петю! Болить мені... Думаєш, п’яний. Відвагу мою на світі Знають лише в Ляояні.» Такі завжди на прикметі. Живуть, не мозолять рук. Він в Раді, звичайно, треться, Заховав медалі в сундук. При тій же статурі поважній, Як сивий якийсь ветеран, Хрипів зашкарублий бражник Про Нерчинськ і Турухан: «Братушка! Ми бачили горе, Та нас не залякував страх...» Медалі, медалі, медалі Дзвеніли в його словах. Він Прону витягував нерви, І Прон матюкав, як хотів. Та все-таки той помчав першим Описати Снєгіних дім. Захватові личить спорість: – Рви! Розберемо потому! – Весь хутір забрали в волость З хазяйками і скотом. А мельник... Мій старий мельник Хазяйок до себе звіз, Заставив знічев’я, вредний, Щоб у долю чужу я вліз. На мене нахлинуло знову... Всю ніч без усяких турбот Мав скривлений бачити змогу Гарненький у хтивості рот. На згадці – вона говорила: «Пробачте...Була не права... У дур чоловіка любила. Згадаю...болить голова... А вас уразила у нехіть... Жорстокість була мій суд... Сумною була таїна в тім, Що злочином пристрасті звуть. Звичайно б в осінь розвиднилось: Щасливе минуле – тю-тю!.. Мене б ви потім покинули, Як випиту сулію... Тому було б краще між нами... Ні стріч... і взагалі не знатись... Тим більше з старими поглядами Я би скривдила матір». Я звів на інше, таке ж лихе, Дививсь їй в очі, як гад. І тіло її, ще цупке, Хитнулося трохи назад. «Скажіть-но, болить вам, Ганно? З тим хутірським розором...» Якось сумно і незугарно Вона потупилась зором. «Дивіться... А вже світає. Сніг у зорі як в пожежі... Пригадую...споминаю... А що? Не втямлю...невже ж ті?.. Ой!.. Так... Далеке дитинство... Не осінній світанок в лік... Ми з вами сиділи близько... Нам по шістнадцять літ...» Подивилася ніжно, встала. Рука лебедем йшла на згин. Промовила якось недбало: «Так, гарно... Пора на спочин...» Під вечір вони поїхали. Куди? Не знаю куди. В рівнині, прокладеній віхами, Дорога знайдеться туди. Не пам’ятаю я всіх подій, Не знаю, що зробив Прон. Я швидше помчав у Пітер Розвіяти сум і сон. 5Суворі роки у борінні! Не зміг – описати хотів? Начулись палаців склепіння Солдатських міцних матюків. Відвага! Цвітіння у далях! Недарма мурзатий збрід В дворах вдовольняв на роялях Тамбовським фокстротом корів. За хліб, за овес, за картоплю – Мужик грамофонив ясак Під козячу ніжку у соплях Слухав танго і пишавсь. З прибутком затискував руки, Податок любий матюкав, Він мислив до дуру про штуку, Яку між ногами катав. Роки йшли розмашисто, палко... Уділ хлібороба гас. В пляшках зіпріло чимало «Керенок» і «ходів» у нас. Страхопуд! Годівник і святість! Володар землею, скотом, За пару замизканих «катьок» Дасть бити себе батогом. Та добре, ніхто не стогне! Не треба насмішок і слів! Сьогодні про долю Прона Мельник повідав в листі: «Сєргуха, за милу душу! Привіт тобі, братку! Привіт! Чого це ти знову в Криуші Не бачився цілих шість літ! Заспокой! І зберись на милість! Пожвався ти по весні! У нас тут таке вже зробилось, Про що не напишеш в листі. Народ замирився в бійці, На бурю знайшовсь угомон. Знай, що в двадцятому році Під розстріл – Оглоблін Прон. Расея... Збридніла як вона. Хоч вір, хоч не вір вухам – Це якось загін Денікіна Наскочив на криушан. Ось тут і пішла потіха... З потіхи такої – гріх. Зі скреготом і зі сміхом Гульнув козацький батіг. Тоді ось і чикнули Проню. Лабутя в солому заліз І виліз, як тільки коні Козацькі сховались в ліс. Він тепер, п’яна морда, Не стомився ще голосити: «Я мав би червоний орден За хоробрість носити». Зовсім роз’їхались хмари... Ми живемо хоч не в раю, Ти приїжджай, довгожданий, Утішити долю мою...» * * *І ось я знову в дорозі. В червневу нічну темноту Біжать в балакучості дроги Так-сяк собі, як в давнину. Був дорогою я вдоволений, Рівнина навкруг аж дзвенить. Позолотою місяця схоплене Перепуття до сіл стугонить. Маячать каплиці, криниці, Околиці і тини. І серце по-старому б’ється, Як билося ще з давнини. Я знов біля млину... Ялинник Горить у свічах світляків. Як в старину старий мельник Не може зв’язати й двох слів: «Голубчик! От радість! Сєргуха! Замерз? Так вхопивсь в дрижаки? Стара, чуєш, став і скоріше На стіл самовар й пироги. Сергунь! Золотий! Настав вуха! І ти вже старий по роках... Тепер я за милую душу Гостинець тобі передам». «Гостинець?» – «Ні... Просто листівку. Куди спішиш, чоловік! Два місяці буде ось тільки, Як з пошти її приволік». Відкрив...і читаю...Звичайно! Ні звідки більше чекати! І почерк такий безжальний. І лондонська печатка. «Живі ви?.. Я дуже рада... Я також, як ви, жива. І сниться мені...правда, правда – Хвіртка і ваші слова. Тепер я від вас далеко... Квітень в Росії тепер. За синьою поволокою В дібровах не видно дерев. Тепер ось, паперу наразі, Ввіряю я сум моїх слів, Ви з мельником, мабуть, на тязі Підслуховуєте тетеревів. Я часто ходжу на пристань. Чи то в радість, чи то в страху Дивлюсь серед суден з відстані На радянську у кров корогву. Тепер досягли там сили. Мені ходу назад нема... Але ви мені такі ж милі, Як батьківщина і як весна». Собі лист як лист. Безпричинно Я в житті б таких не писав. Як колись з кожушком сумирно Іду на сінник за амбар. Проходжу – у розрості – садом, Лиця доторкнувся бузок. Спалахує погляд: відрада – Від віку схилився тинок. Колись біля тої он хвіртки Стояв я шістнадцяти літ. І дівчина в білій накидці Відмовила лагідно: «Ні!» Далеке минуле судило!.. Той образ в мені не загас. Ми всі у роки ті любили, І, значить, любили і нас.
|