1– Село наше зветься Радове. Дворів до двохсот, мабуть; Усіх його вигляд радував, Кому лиш доводилось буть. І лісу, й води в нас доволі, Є пасовиська, поля, І на стрункі тополі Багата наша земля. Хоч ми і не дуже багаті, А щастя зайшло в наш куток: Укриті в нас бляхою хати, У кожного клуня й садок; Віконниці різьблені; в свята Є в кожного м’ясо і квас. Недаром колись гостювати Любив і пан справник у нас. Оброк ми платили до строку, Та грізний суддя – старшина Завжди добавляв до оброку По мірці муки і пшона. Щоб лиха не мала громада, Давали ми й це без тягот. Раз – влада, на те вона влада, А ми лише простий народ. А люди – то ж грішні душі, Їх заздрощі брали не раз; Сусідні селяни З Криуші Дивилися скоса на нас. Жили вони завжди з нуждою – В селі майже всі, як один, Орали одною сохою Та парою кволих шкапин. Достатку вони й не чекали, Коли вже злиденність сама, І дрова частенько рубали У наших лісах крадькома. На цьому ми раз їх застали... Вони за сокири, ми теж. Від дзенькоту й скреготу сталі В нак: лютість не знала меж. В скандалі убивством пахне. І в нашу і в їхню вину Хтось раптом із них як трахне! І вбив наповал старшину. Цій справі на сходці селяни Дали розголос на всю шир. Був суд. Закували в кайдани І десять заслали в Сибір. Життя в нас відтбді не те вже – З добробуту віжка сповзла: Три роки підряд то пожежі, То пошесть худобу дола. * * *Такі-то нерадісні вісті Мій фурман співав у путі. У радовські передмістя Спочити я їхав тоді. Війна мені душу всю з’їла, За чийсь за чужий інтерес Стріляв у близьке мені тіло І кидавсь на брата, як пес. Я іграшка, значить, для влади, В тилу ж і купецтво, і знать. Я вирішив звідси тікати І в віршах лише воювать. На фронті, покинувши зброю, Я «липу»1 купив – і утік. Це вся підготовка, з якою Зустрів я 17-й рік. Свобода знялась хуртовиною. Тоді у смердючім вогні Каліфствував над країною Керенський на білім коні. Війна «до кінця», «до звитяги»! І ту ж сірячинну рать І дармоїди, й плутяги Зганяли на фронт помирать. Та все ж я не взявся за шпагу... Під гуркіт і рев мортир Я виявив іншу відвагу – Був перший в краю дезертир. * * *В дорозі я тішивсь погодою – Приємний лункий холодок, І місяць укрив позолотою Покрівлі далеких хаток. – Ну, ось воно, Радове наше, – Від фурмана чую свого. – Коня недаремно, – він каже, – Періщив за норов його. На чай з вас належить, прохаю. До мельника вам? Ось і він! Без зайвого з вас вимагаю За дальній такий перегін. Даю сороківку. – Мало! – І двадцять даю. – Ще слід! – Такий він, цей хлопець, зухвалий. А хлопцеві тридцять літ. – Та що ж це? Чи маєш душу? Гребеш? Та хоч совість май! – І в відповідь каже ця туша: – Поганий на жито врожай. Давайте таких от, без дзвону, Ще десять чи шість за цю путь – Я зможу в шинку самогону За ваше здоров’я хильнуть... * * *І от я в млині... Зелененький Ялинник в огнях світляків. Від радості мельник старенький Не може зв’язати двох слів. – Сергійку! Чи ти це? Мій голуб! В дорозі ж ти змерзнути міг. Стара, подавай же до столу Мерщій самовар і пиріг! У квітні, в кінці особливо, Не змерзнеш у наших краях. А вечір такий чарівливий, Як усміх на ніжних устах. Обійми старого дебелі, Ведмідь заревів би від них. Все ж добре в часи невеселі, Як маєш ти друзів таких. – Ти звідки? Надовго приїхав? – На рік. – Значить, друже, гуляй! Цим літом грибів і горіхів У нас, хоч в Москву посилай. І дикої птиці тут сила, Сама зачіпає крильми. Подумай, Три роки, мій милий, З тобою не бачились ми... Розмова скінчилась... Сумлінно Ми випили весь самовар. За звичкою йду я на сіно З кожухом, минувши амбар. Іду через сад. Відчуваю Я дотик бузкових віт, І серце моє завмирає, Старенький побачивши пліт. Он хвіртка. Я був ще хлопчина Шістнадцяти літ, і мені У білій накидці дівчина Ласкаво промовила: «Ні!» Минуле далеке і миле. Той образ в душі не погас... Ми всі в такі роки любили, Та мало любили нас. 2– Сергію! Вставай-но, друже! Іще і зоря не зійшла, Сраренька ж, вкладаючи душу, Оладків тобі напекла. Одвідать я Снегіну їду, Поміщицю, вчора я їй Набив дупелів для обіду, Як добрій сусідці своїй. Привіт тобі, ранку зірнице! Встаю, одягаюсь, іду. Димком віддає росяниця На яблунях білих в саду. Я мислю: яка прекрасна Земля і людина на ній. І скільки людей нещасних Скалічив війни буревій! І скільки зарито вже вбитих, І скільки ще ляже в боях! І я від думок сумовитих Судому відчув на щоках. О ні! Не піду воювати За те, що мерзота якась Жбурляє каліці-солдату П’ятак або гривеник в грязь. – Ну, здрастуй, стара щебетухо! Ти трохи щось ніби здала? – І чую крізь кашляння глухо: – Діла доконали, діла. У нас тут тепер неспокійно. Все потом людським зацвіло. Селянські суцільні війни – Виходять селом на село. Я чула – казали селяни, Із наших таки прихожан: То радовців б’ють криушани, То радовці б’ють криушан. А все від безвладдя нещастя, Прогнали царя... І от... Посипались всі напасті На наш нерозумний народ. Відперши всі двері в острозі, Звільнили злодіїв лихих. Тепер на великій дорозі Спокою немає від них. Ось теж, недалеко... в Криуші... З них вік не скидати б оков, Вони ж, бач, анафемські душі, Додому вернулися знов. Там Прон є, Оглоблін, нероба, Найбільший з усіх забіяк. Він дивиться завжди спідлоба, Червоний з горілки, як рак. Вчинить йому злочин не трудно – Коли об’явили війну, В той рік він, нахаба, прилюдно Сокирою вбив старшину. Тепер таких тисячі стало Робити паскудство... Клянусь! Пропала Расея, пропала... Загинула матінка Русь... – Згадавши, що вчора за Прона Від фурмана чув я цю вість, Пішов до селян я з поклоном, Як давній знайомий і гість. Іду по доріжці блакитній І бачу – назустріч мені На дрожках мірошник мій спритний Летить по крихкій цілині. – Сергійку! Мій друже хороший! Стривай, я тобі розкажу! Ось віжки лише прив’яжу І просто-таки приголомшу. Чом ранком не міг ти сказати? Я Снегіним так, мов, і так – До мене прибув гостювати Один молоденький дивак. (Літ десять, як гість я жаданий В їх домі, – скажу наперед). Дочка ж їх одружена, Анна, Пита: «Чи не той це поет?» – «Той самий, – кажу я, – їй право». – «Блондин?» – «Ну, звичайно, блондин». – «Красунь молодий, кучерявий?» – «Розважливий пан селянин!» – «Коли він приїхав?» – «Днями». – «Ой мамо, це він завітав! А знаєш, колись до нестями Мене молоду він кохав. Хлопчисько був скромний, хороший, А нині... Велике цабе... Поет... Так зайти вже не зможе, Примусить просити себе». І мельник, захоплений з виду, Промовив з лукавістю враз: – Ну, добре! Прощай до обіду. Я інше лишу про запас. Я йшов по дорозі в Криушу И ковінькою вруна збивав. Ніщо не пробилося в душу, Ніякого смутку не знав. Пливли аромати з долини, Думки каламутив туман... З солдаткою гарною нині Оце б закрутити роман. * * *Та ось і Криуша... Три роки Не бачився я з цим селом. Погода весняна, нівроку, Оббризкала тишу бузком. Собак-сторожів не чувати, Та в них і потреби нема – Старі скособочені хати, А в хатах злиденність сама. Дивлюся, на ганку у Прона Убогий народ-плугатар Тлумачить нові закони Про ціни на жито й товар. – Здорові були! – Е, мисливцю! Здоров був! Сідай же. Як гість. Послухай-ио ти, щасливцю, Про нашу безрадісну жисть. Що в Пітері чути? Що вийшло? З міністрами ж, певно, ти знавсь? Недаром, туди твою в дишло, Колись в куркуля ти навчавсь. Тебе ми не зганьбимо, друже. Ти наш, як по правді сказать, Від слави зазнався не дуже И не будеш себе продавать. Ти серцем своїм полум’яним Убогий наш люд розумів... Скажи: чи одійдуть селянам Без викупу землі панів? Кричать нам – землі не займайте! Мовляв, не настали ще дні. Навіщо ж ми губим, спитай ти, Чужих і себе на війні? На мене, всміхнувшись устами, Звів погляд свій кожен із них. Пригнічений тяжко думками, Нічого сказать я не міг. Мовчали селяни злиденні, Під натовпом ганок двигтів, І раптом спитали: – Хто Ленін? – То – ви, – я на це відповів. 3Чутки розповзалися тихо По вулицях, хатах курних. Немало мені мельничиха Приносила шепотів тих. Вернувся я раз з перельоту І ліг подрімать на часок. Волога, властива болоту, Пробрала мене до кісток. Я трясся, метавсь на дивані, То кидало в холод, то в жар, В такому жахливому стані Чотири доби я лежав. А мельник, немов очманілий, Метнувшись, когось там привіз... Я бачив лиш плаття біле Та трохи кирпатенький ніс. Опісля трясти перестало, Відчув себе легше я, Під вечір, як сонце сідало, Хвороба вляглася моя. Та тільки-но встав я з постелі, Знесилений, кволий, сумний, Як голос лунає веселий: – А! Здрастуйте, мій дорогий! Давно як не бачились з вами! Постаршали ми – не секрет: Тепер я поважна дама, А ви – знаменитий поет. Ну, сядьмо ж. Хвороба минула? Змінилися ви за цей час! Я навіть тихенько зітхнула, Торкнувшись рукою до вас. Того не вернуть, що промчало. У море спливають роки. Колись біля хвіртки, бувало, Сиділи ми вдвох залюбки. І мріяли славу здобути... Її досягли ви тепер, Мене ж про ті мрії забути Примусив стрункий офіцер... * * *Я слухав її й мимоволі Дививсь на привабне лице. Сказати хотілось: «Доволі! Облишмо розмову про це!» І як воно сталось, не знаю, Сказав я чомусь невлад: – Так... Так... Я тепер пам’ятаю... Сідайте, я дуже рад. Про Русь оп’янілу хоч трохи Рядків прочитаю я вам. Написано чітко і строго, З циганським сумним почуттям. – А пустощі ваші погані! Шкода вас, і прикро тому, Що ваші ті бешкети п’яні Відомі народу всьому. Що сталося з вами? – Не знаю. – Хто ж знає, чому ви спились?.. – Я в сирість осінню, гадаю, На світ у селі народивсь. – Жартун ви... – Ви також, Анно. – Кого-небудь любите? – Ні. – Навіщо ж себе безнастанно Губити в роки весняні? Дорога ж така перед вами... – Згущалась, туманилась даль... Торкав я навіщось руками Її рукавичку і шаль. А місяць сміявся, мов клоун. Хоч зник від кохання і слід, Чомусь я був сповнений знову Напливом шістнадцяти літ. Ми з потиском рук загадковим В досвітній розсталися час. Є в літі щось завжди чудове, А з літом чудове і в нас. * * *Мій мельник... Ох, мельник мій сивий! Турбот завдає щодня. Волинку затіяв на диво І, мов листоноша, ганя. От знову цидулка, неначе Я взяв чиєсь серце в полон: «Прийдіть, я вас жду нетерпляче. З любов’ю – Оглоблін Прон». Іду я. Приходжу в Криушу. Оглоблін стоїть край дверей І сп’яну в печінку і в душу Зубожілих лає людей. – Ей, ви! Тарганяче поріддя! До Снегіних!.. Р-раз – і квас! Віддайте, мовляв, угіддя Без всякого викупу з нас! – І тут, мою постать уздрівши, Притишив сварливість умить І м’якше промовив, мені вже: – Селян іще треба варить. – Навіщо ти звав мене, Проне? – Звичайно, ні жать, ні косить. Я зараз подбаю про коней, І Снєгіну... разом... Просить... – І от запрягають, я бачу, Шкапину, худу, як на зло. Таких віддають у придачу, Щоб тільки в самих не було. Ми їхали зовсім повільно, І шлях цей смішив нас і злив. Зусиллям на гору ми спільно Самі тоді воза тягли. Приїхали. Дім з мезоніном Вже трохи присів на фасад. Хвилююче пахне жасмином Гратчастий його палісад. Ми встали. Пішли до тераси І, порох струсивши з плечей, Почули з світлиці тим часом Печальну розмову з плачем. – Ридай не ридай – не підмога... Тепер він холодний труп... Там стукає хтось край порога... Припудрись... Піду одіпру... Огрядна засмучена дама Відкинула засув важкий. І зразу їй брякнув прямо Про землю мій Прон меткий. – Віддай!.. – Він повторював глухо. – Не ноги ж тобі цілувать! Неначе без зору і слуху, Приймала вона ці слова. А потім до мене привітно Звернулася з сумом в лиці: – А ви до дочки, очевидно? Посидьте... Скажу я дочці... Я добре тепер пам’ятаю Фатальних думок рої. Не легко було, як згадаю, Побачить обличчя П. Збагнув я, що трапилось горе, Й хотів помогти їй у цім. – Убили... Убили Борю... Геть звідси! Залиште наш дім! Негідний хлопчак боязливий! Ви тут... А він в битві поліг... Ні, це вже занадто вразливо, І стерпіть не всякий би зміг. Мені було боляче й стидно, І другу сказав я свому: – В них настрій поганий, як видно... Поїдемо, Проне, в корчму... 4Все літо в мисливській турботі Провів – і від неї одвик. Образу мою на болоті Оплакав ридалець-кулик. Вітчизно... Убога ти, ненько, У сяйві весняних окрас, І літо таке коротеньке, Як ночі травневої час. Вже ранки холодні й багрові. Туман у долині срібливсь, І чути в безлистій діброві Дзвінке щебетання синиць. Мій мельник веселий, радіє, Аж очі палають вогнем. – Тепер по зайцях ми, Сергію, Як справжні мисливці, пальнем! – Мені це якраз до речі – Розвію цим тугу і сон. Сьогодні до мене підвечір, Як місяць, вкотився Прон. – Друзяко! З великим щастям! Настав довгожданий час! Вітаю з новою властю! Тепер ми всіх р-раз – і квас! В панів уже можем забрати Всю землю і їх інвентар. В Росії вже нині – Ради, І Ленін – у них комісар. От номер так номер, мій друже! Оце, брат, почин так почин! Я трохи не вмер, почувши, А брат мій в штани намочив. Туди твою в бабоньку плюнуть! Мій любий, забудь про жалі! Я зараз же перший комуну Відкрию в своєму селі. – У Прона був брат Лабутя, Мужик – як той п’ятий туз: Словами хоробрий на людях, Насправді ж – страшний боягуз. Таких пустомель є немало. Японців чи бив, чи не бив, З тієї ж війни він, зухвалий, Дві білих медалі носив. І голосом хриплим і п’яним В корчмі він канючив, однак: – Прославленому під Ляояном Позичте на четвертак... – Після, до нестями напившись, Про той Порт-Артур, що здавсь, На плечі сусіда схилившись, Ридав він і так розпинавсь: – Голубчику! Біль мене крає... Не хміль це говорить в мені... Адже Ляоян тільки знає Хоробрість мою на війні. – Такі поживитися раді Чужим, не мозолячи рук. І от він, звичайно, в сільраді, Медалі сховав у сундук. І з виглядом тим же пихатим, Як сивий солдат-ветеран, Напившись, хрипів хвалькувато Про Нерчинськ і Турухан: – Так, брате, ми горе видали, Та нас не залякував страх... Медалі, медалі, медалі Дзвеніли в його словах. Він нерви витягував брату, І тут його Прон матюкав. Все ж снегінський дім описати Той перший на хутір помчав. Тут гаяти часу не стали: – Давай! Опісля розберем! – У волость хазяйок забрали Із їхнім інвентарем. А мельник... Ох, мельник мій сивий! Хазяйок привіз у свій дім. Примусив мене, клопітливий, Копатися в горі чужім. І знов щось наринуло владне... Всю ніч я дививсь без турбот На хтивий її і принадний, Скорботою скривлений рот. Згадав я – вона говорила: – Пробачте за грубі слова... Я мужа безтямно любила. Згадаю... болить голова... Прошу вас на мене не злиться... У мене кипіла лють... Була в тім сумна таємниця, Що пристрастю грішною звуть. Звичайно, до цього літа Зазнати б я щастя могла, А потім, як пляшка допита, Я б кинута вами була... Тому й зустрічатися з вами Не треба було, дорогий... Тим паче, образила б маму, Бо погляд же в неї старий... Та, в очі їй дивлячись сміло, Про інше я став говорить. Від цього туге її тіло Назад відхилилося вмить. – Скажіть мені, шкода вам, Анно, Маєтка свого і майна? – Та сумно, з тяжким зітханням, Потупила очі вона... – Погляньте... Світа над лісами. Верхів’я неначе горять... Нагадує щось... А що саме?.. Не можу ніяк пригадать... Стривайте! Було це весною... Займалась зоря над ліском... Сиділи ми вдвох під вербою... І нам по шістнадцять обом... І, лебедем руку зігнувши И ласкаво поглянувши враз, Промовила наче байдуже: – Гаразд... Відпочити вже час... Надвечір вони поїхали. Куди? Я не знаю куди. У полі, позначенім віхами, Дорогу не важко знайти. Забув я події тодішні, Не знаю, чи впорався Прон, Бо в Пітер я виїхав спішно Розвіяти тугу і сон. 5Суворі літа пожовтневі! Чи ж можна все те описать? Чували склепіння двірцеві Солдатську закручену «мать». Ех, юність! Завзятість весела! Недаром невмитий народ Бреньчав на роялях у селах Коровам тамбовський фокстрот. За хліб, за гороху торбину Придбав грамофон селянин, І, слинячи ніжку козлину, Танго собі слухає він. Радіючи з зиску, він лає Податки на ниву і ліс І мріє про штуку, що має Педалі та пару коліс. Йшли роки розгонисто, сміло... Талан хлібороба гас. В пляшках чималенько попріло «Керенок» і «ходей» у нас. Глупак! Годувальник, наш батько! Худоби й землі володар, За дві заяложених «катьки» Ладен він лягти під удар. Ну, добре. Стогнати доволі. До інших дерейдемо справ. Про згублену Пронову долю Мій мельник листа надіслав: «Сергійку! Сердечний мій друже! Привіт тобі, брате, привіт! Ти знову чомусь у Криушу Не Ідеш вже цілих шість літ. Зберися, розрадь мою старість! Приїдь, як весна розцвіте! Таке в нас, мій голубе, сталось... В листі не розкажеш про те. Спокійно вже люд поживає, Уговтався шал хуртовин. Та знай, що вже Прона немає, – В двадцятім розстріляний він. Расея... До краю засмикана. Хоч вір, хоч не вір ушам – Зненацька загін Денікіна Наскочив па криушан... Отут і пішла потіха... Гадали, що всім каюк! Гульнув тоді з криком і сміхом По спинах козацький канчук. Тоді ж таки й чикнули Проню, Лабутя ж в солому заліз І виліз тоді лиш, як коні Козацькі сховалися в ліс. Він з духом тепер самогонним Іще не втомивсь голосить: «Потрібно би орден червоний Мені за хоробрість носить». Вже буря шалена не свище... Хоч ми живемо не в раю, Ти все ж приїжджай, дружище, Розрадити долю мою...» * * *І от я вже знов у дорозі. Червневі хмаринки нічні. Без тряски я їду на возі, Так само, як в давнішні дні. Втішаюсь я знову погодою, – Помірна, приємна теплінь, І місяць укрив позолотою Діброви і сіл далечінь. Минаю каплиці з хрестами, Околиці сіл і ліси, І серце вже б’ється так само, Як билося в давні часи. Я знов у млині... Зелененький Ялинник в огнях світляків. Хвилюючись, мельник старенький Не може зв’язати двох слів: – О радість! Сергійку! Мій голуб! В дорозі ж ти змерзнути міг? Стара, подавай же до столу Мерщій самовар і пиріг. Сергійку! Сказати щось маю! Старий ти літами вже й сам... Тепер я з далекого краю Дарунок тобі передам. – Дарунок? – Ні... Листик, друзяко. Я правду кажу, ти не смійсь. Тому вже два місяці з гаком, Як з пошти його я приніс. Виймаю... читаю... Звичайно! Звідкіль би ще міг я чекать! І почерк такий охайний, І лондонська кругла печать. «Живі ви, мій друже хороший? Вітаю. І я ще жива. Наснились не раз огорожа, І хвіртка, і ваші слова. Я зараз од вас далеко... В Росії тепер весна. Стоїть над гніздом лелека, И синіє в серпанку сосна. В цей час, як паперу звіряю Я тугу і сум моїх слів, Ви в мельником разом, гадаю, Вистежуєте тетеруків. Ходжу я на пристань щоденно І там, чи на радість, чи страх, Я пильно між суден численних Дивлюсь на радянський стяг. Тепер там набралися сили. Дорога моя ясна. Та ви мені й досі ще милі, Як рідний мій край і весна...» Такий собі лист. Ні до чого. Таких не писав би повік. І, взявши кожуха старого, За звичкою йду на сінник. Іду через сад. Відчуваю Я дотик бузкових віт, І серце моє завмирає, Похилий побачивши пліт. Он хвіртка... Я був ще хлопчина Шістнадцяти літ – і мені У білій накидці дівчина Ласкаво промовила: «Ні!» Минуле далеке і миле!.. Той образ в душі не погас. Ми всі в такі роки любили, Та, видно, любили і нас.
1 «Липа» – підроблений документ. (Прим. С.Єсеніна).
|