|
Друже, друже! Душа моя змучена болем. Не прошу співчуття – Розказати дозволь. Може, вітер свистить Над порожнім, занедбаним полем? Може, мозок мені Затуманив міцний алкоголь? Голова, наче крилами, Вухами дивно махає, Ніби хоче й не може На волю злетіти із пліч. Чорний чоловік, Чорний, чорний, Чорний чоловік На ліжко моє сідає, Чорний чоловік Не дає мені спати всю ніч. Чорний чоловік Водить пальцем рядками книги І, гугнявлячи в носа, Немов над труною монах, Читає про життя Якогось негідника і ханиги, Наганяє на душу нудьгу і страх. Чорний чоловік, Чорний, чорний! «Слухай, слухай, – Бурмоче мені, – В книзі стільки розумних Думок і планів! Цей чоловік Проживав на дні Серед мерзотників І шарлатанів. Мав, як і всі, Кримінальний хист, Бачив щодня Поножовщину й сварки. Був чоловік той авантюрист, Тільки найкращої в світі марки. Був елегантний, До того ж – «піїт», Не визначний, Та з чіпкою силою; І якусь молодицю Сорока з лишком літ Звав поганим дівчиськом І своєю милою. «Щастя, – він казав, – То – удача і спритність рук. Тюхтії та невмійки За нещасних відомі усюди. Це нічого, Що безліч душевних мук Приносять роззявам Безчесні люди. В грози, в бурі, У будні й пости, При невдачах і втратах Та коли ви сердиті, Здаватись усміхненим і простим – Вище мистецтво на цьому світі». «Чорний чоловік! Не дражни мене ти! Розповідь ця викликає відразу. Що мені якісь Злодюги чи поети? Іншому, будь ласка, Читай і розказуй». Чорний чоловік, Здається, обурився вкрай, Щось бурмоче під ніс Гарячково й незграбно, Наче хоче сказати: Це я – той шахрай, Що когось обікрав Безсоромно й нахабно. Друже, друже! Душа моя змучена болем, Ніби наше життя – То скорботи юдоль. Може, вітер свистить Над порожнім, занедбаним полем; Може, мозок мені Затуманив міцний алкоголь. Ніч морозна, А місяць повернутий дригом. Я один край вікна, Ані гостя, ні друга не жду. Вся рівнина укрита Пухнастим, нетоптаним снігом І дерева, як вершники, З’їхались в нашім саду. Наді мною сова На горищі зловісно ридає, Зачаровані вершники Сіють копитливий стук. Ось і знову цей чорний На крісло моє сідає; Начепив свій циліндр І недбало відкинув сюртук. «Слухай, слухай! – Хрипить він мені з темноти, Влаштувавшися зручно Поміж віконням, – Я не бачив, щоб хтось із падлюк, як ти, Так безглуздо і смішно Страждав безсонням. А-а! То місячне світло, Що ллється з вікна, Пробудило тебе, До екстазу довівши. Може, з повними стегнами Прийде до тебе вона, І ти будеш читати Тягучі і приторні вірші? Ох, люблю я поетів! Траплялось не раз Зустрічати подібну картину у світі – Як прищавій курсистці Молодий віршомаз Щось плете про зірки У знемозі статевої хіті. Не пам’ятаю, В одному селі, Десь під Рязанню – Та світ широкий – Жив хлопчик В простій селянській сім’ї, Русоволосий і синьоокий. Він вже дорослий, До того ж – поет, Не визначний, Та з чіпкою силою. І якусь танцівницю – Сухоребрий скелет – Звав поганим дівчиськом І своєю милою». «Чорний чоловік! Це для мене – урок. Поговір про тебе Далеко рознісся. Ти мене розлютив!» І летить мій ціпок Прямо в морду його, В перенісся... ...Місяць збліднув, Синіє світанок. Зима. На годиннику шосту продзенькало... Я в циліндрі стою. Більш нікого нема. Я один... І розтрощене дзеркало...
|