|
Друже, друже! Душа моя змучена болем. Не прошу співчуття – розказати дозволь. Може, вітер свистить над порожнім, занедбаним полем? Може, мозок мені затуманив міцний алкоголь? Голова, наче крилами, вухами дивно махає, Ніби хоче й не може на волю злетіти із пліч. Чорний чоловік на ліжко моє сідає, Чорний чоловік не дає мені спати всю ніч. Чорний чоловік водить пальцем рядками книги І, гугнявлячи в носа, немов над труною монах, Читає про життя якогось негідника і ханиги, Наганяє на душу нудьгу і страх. «Слухай, слухай, – бурмоче мені, – В книзі стільки розумних думок і планів! Цей чоловік проживав на дні Серед мерзотників і шарлатанів. Мав, як і всі, кримінальний хист, Бачив щодня поножовщину й сварки. Був чоловік той авантюрист, Тільки найкращої в світі марки. Був елегантний, до того ж – «піїт», Не визначний, та з чіпкою силою; І якусь молодицю сорока з лишком літ Звав поганим дівчиськом і своєю милою. «Щастя, – він казав, – то удача і спритність рук. Тюхтії та невмійки за нещасних відомі усюди. Це нічого, що безліч душевних мук Приносять роззявам безчесні люди. В грози, в бурі, у будні й пости, При невдачах і втратах та коли ви сердиті, Здаватись усміхненим і простим – Вище мистецтво на цьому світі». «Чорний чоловік! Не дражни мене ти! Розповідь ця викликає відразу. Що мені якісь злодюги чи поети? Іншому, будь ласка, читай і розказуй». Чорний чоловік, здається, обурився вкрай, Щось бурмоче під ніс гарячково й незграбно, Наче хоче сказати: це я – той шахрай, Що когось обікрав безсоромно й нахабно. Друже, друже! Душа моя змучена болем, Ніби наше життя – то скорботи юдоль. Може, вітер свистить над порожнім, занедбаним полем; Може, мозок мені затуманив міцний алкоголь. Ніч морозна, а місяць повернутий дригом. Я один край вікна, ані гостя, ні друга не жду. Вся рівнина укрита пухнастим, нетоптаним снігом І дерева, як вершники, з’їхались в нашім саду. Наді мною сова на горищі зловісно ридає, Зачаровані вершники сіють копитливий стук. Ось і знову цей чорний на крісло моє сідає; Начепив свій циліндр і недбало відкинув сюртук. «Слухай, слухай! – Хрипить він мені з темноти, Влаштувавшися зручно поміж віконням, – Я не бачив, щоб хтось із падлюк, як ти, Так безглуздо і смішно страждав безсонням. А-а! То місячне світло, що ллється з вікна, Пробудило тебе, до екстазу довівши. Може, з повними стегнами прийде до тебе вона, І ти будеш читати тягучі і приторні вірші? Ох, люблю я поетів! Траплялось не раз Зустрічати подібну картину у світі – Як прищавій курсистці молодий віршомаз Щось плете про зірки у знемозі статевої хіті. Не пам’ятаю, в одному селі, Десь під Рязанню – та світ широкий – Жив хлопчик в простій селянській сім’ї, Русоволосий і синьоокий. Він вже дорослий, до того ж – поет, Не визначний, та з чіпкою силою. І якусь танцівницю – сухоребрий скелет – Звав поганим дівчиськом і своєю милою». «Чорний чоловік! Це для мене – урок. Поговір про тебе далеко рознісся. Ти мене розлютив!» І летить мій ціпок Прямо в морду його, в перенісся... ...Місяць збліднув, синіє світанок. Зима. На годиннику шосту продзенькало... Я в циліндрі стою. Більш нікого нема. Я один... І розтрощене дзеркало...
|