1В гаю на смарагдових ялицях Листя золотиться верб сухих. Вийду я на берег подивиться, Плюскіт заводі як майже стих. Місяці два ріжками гойдають, Брижі каламутить жовтий дим. І бугай тихесенько ридає, Гладь трави й озер – один-в-один. У звучанні цім обкошеного лугу Чую я знайомий серцю клич. Кличеш сумувать, моя подру́го, До сонливих берега облич. Довго не бував я тут й багато Бачив світлих зустрічей й розлук. Та завжди беріг у собі свято Ніжний згин твоїх туманних рук. 2Тихий хлопець, лагідний собою, Цілував в уста що голубів, – Стан тонкий з повільною ходою, Моя мріє, я в тобі любив. Я ходив і по містам й по селам, Я шукав тебе, твої світи. Часто сміхом жвавим і веселим Вабила мене у жито ти. Потай за церковною стіною, В білий храм яко́сь-то я забіг: Синьою вмиваючись водою, Сонце кинуло орар до ніг. Мов чернець, стояв в червонім блиску, Враз здавила горло тишина... Під габою чорною так близько Ти пройшла й поникла край вікна. 3З паперті під дзвонове гудіння Сходила ти в ароматі свіч. І не міг я стримати тремтіння, Не торкнутись рук твоїх і пліч. Я хотів сказати так багато, Млоїло що душу дотепер. Але шлях, серпанком обійнятий, Тихо парував поміж озер. Зиркнула ти тихо на долини, Де в траві звивалася імла... І упали негусті сиви́ни Із твого́ зів’ялого чола. Бганки одягу ледь-ледь блідніли, Й марилось – посеред темних вод, Ідучи, жував мої надії Твій беззубий шепелявий рот. 4Та недовго душу холод мучив. Мов крило, припав до її ніг. Нове почуття собі нав’ючив Й до нових пошкандибав доріг. І без шву стягнулась в серці рана. Пал загас, за ним пройшла любов. Але знову вийшла ти з туману Від краси і світла бігла кров. Прикриваючи лице рукою, Шепотіла: «Глянь, я молода. Це життя тебе лякало мною, Я ж уся – повітря і вода». Серед звуків скошеного лугу Чую я знайомий серцю клич. Кличеш сумувать, моя подру́го, До сонливих берега облич.
|