|
Лишилася мені єдина втіха: закласти пальці – і шалений свист. Пішла про мене слава лиха, що паскудник я й скандаліст. Ах! Яка то нікчемна втрата! Навіть, смішно в житті скільки ще. Соромно, що в Бога, як в тата вірив. Гірко мені, що не вірую вже. Золоті, далечини далекі! Все згорить у багатті життя. На характер я вийшов нелегким. Спалахнув, все ж, заради буття. Сенс поета – жаліти і бити, Є фатальна печатка на нім. На землі я хотів одружити біле з чорним, як сніг та дим. Хай не злагодились та й не збулись всі починання рожевих мрій. Але, як демони у душу ткнулись мабуть, ангели жили в ній. І за це каламутне дійство, що беру я з собою в той край. Як побачу село і дитинство тих хто поруч благатиму. Хай за усі ті гріхи, що вчинив я, за невір’я в святу благодать. Щоб поклали мене в вишиванці під іконами помирать.
|